Розділ 53 Антон

- Я не хочу руйнувати вашу сім'ю і як тільки одужаю ми з Лізою поїдемо і більше ніколи не з'явимося у вашому житті. Обіцяю вам, — тихо видихає Наташа і втомлено опускає голову на подушку. 

Дивлячись на бліде, змучене обличчя дівчини, я розумію, як їй важко було повертатися в минуле і відкривати перед нами своє серце та душу. І зараз, коли вона, нарешті, змогла виговоритися... Мені здається, що біль і розпач, які я бачив у її очах змінюються втомою та умиротворенням. І попри те, що вся правда про події п'ятирічної давнини змушує мене трохи "зависнути", останні слова Наташі звучать як грім серед ясного неба. Вона справді думає, що я зможу відмовитися від своєї доньки? Чи зможу викреслити Лізу зі свого життя?

- Не вийде, - охриплим від хвилювання голосом вимовляю я, зустрічаючись зі здивованим і розгубленим поглядом Наташі. - Не вийде виїхати та зникнути, тому що Ліза моя дочка. І я... 

Я перевів подих і все ж таки наважився глянути на Руслану. Якщо мене розповідь Наташі шокувала, то я навіть боявся уявити, що зараз відчуває моя Руся. Зрада, обман, брудні ігри, в які вона була втягнута з моєї вини, звалилися на неї немов снігова лавина. І я реально захоплююся моєю дівчинкою, яка щосили протистоїть цій грізній стихії. Та ще й намагається витягти із цього снігового полону нашу родину. І я дуже вдячний Руслані за те, що незважаючи на мою зраду, вона прийняла мою доньку. Оточила її турботою і ставилася до Лізи з такою ж ніжністю та любов'ю, як і до нашого сина.І зараз, коли я дивлюся у такі рідні та улюблені очі, в яких відбивається стільки різних емоцій, моє серце тривожно завмирає. Я боюся побачити в них ненависть, злість, зневагу, хоч і знаю, що заслуговую на будь-яке з цих найнегативніших почуттів та емоцій. Але моя Руся... Я відчуваю, як моє серце оживає, бо в її смарагдових очах спалахує маленька яскрава іскорка. Вона спалахує лише на мить. Але я встигаю помітити її.  І мені дуже хочеться вірити, що ще не все втрачено, і я зможу повернути довіру моєї дівчинки та зможу зберегти нашу сім'ю.

Так, я розумію, що буде нелегко розібратися у всій цій непростій та неоднозначній ситуації. І говорити при дружині про позашлюбну доньку і подальшу її присутність у нашому житті... Згоден, мою поведінку важко назвати адекватною. Але за ці два тижні наша сім'я вже пройшла всі рівні неадекватності, несподіваних та не найприємніших "сюрпризів". А наше життя перетворилося на детективно – мелодраматичний бойовик. Але якщо моя Руся витримує всі ці нелегкі випробування. А Наташі вистачило сміливості розповісти правду та спробувати виправити свої помилки, то настав час і мені відповідати за свої. 

- Ми вирішили, що треба розповісти Лізі правду. І вона вже знає, що я її батько, — тихо, але впевнено промовив я. - І ще... Максим і Ліза знають, що вони брат і сестра. І діти дуже зраділи цій новині. Так, нам ще доведеться подумати як правильніше відповісти на деякі їхні запитання. Але я сподіваюся, що ми спільними зусиллями впораємось. 

- Звичайно, впорайтеся. Дорослі все - таки люди й цілком адекватні, на відміну від цього вашого.. Микити. А помилки... Покажіть мені хоча б одну людину, яка не робила їх. До того ж у вашому випадку їх ще можна виправити, — почув я впевнений  голос Сергія.

Я з небажанням розірвав зоровий контакт із Русланою і глянув на нього.  Чоловік дбайливо притискав до своїх грудей Наташу. Мабуть, мої слова виявилися для дівчини черговим нелегким випробуванням і тепер по її щоках струменіли сльози. А Сергій ніжно гладив її по голові, намагаючись заспокоїти. 

  - До речі, можете розраховувати на мою допомогу. Ну, якщо я, звичайно, вписуюсь у сюжет вашого життя. 

- Ще як вписуєшся. Ми, можна сказати, разом пройшли бойове хрещення і змусили противника втекти з поля бою, — посміхнувся я, згадуючи спотворене злобою і... безсиллям обличчя Микити. – До речі, дякую, що вчасно зупинив мене.

- Об таку мерзоту, як цей ваш Гладун, справді не варто бруднити руки. Судячи з того, що я, за такий короткий час, довідався про нього... Загалом, той ще покидьок, який здатний лише на те, щоб маніпулювати людьми та загрожувати беззахисним дівчатам, — гнівно видихнув Сергій. - Знаю я таких "друзів". З такими друзями й вороги не потрібні. І краще від них триматися якомога далі.

- Було б непогано, - кивнув я. - Але біда в тому, що вони самі лізуть у твоє життя, намагаючись зруйнувати його. Ось і Микита... Я дуже сумніваюся... 

Я глянув на злякане обличчя Наталки, а потім перевів погляд на Руслану. Вона, як і я, дуже добре знала, що Гладун просто так не здасться. Але озвучувати наші побоювання і ще більше лякати Наташу точно не варто. Та й моя Руся сьогодні пережила не найпозитивніші моменти. Тому...

- Загалом, я думаю, що нам усім потрібно відпочити. День видався не найлегшим, — озвучив мої думки Сергій. - Та й дівчата вже перебрали ліміт негативних емоцій. А моя професійна етика взагалі тріщить по швах і б'ється в істериках. Так що не ображайтеся, друзі, але вам час покинути палату. А моїй пацієнтці треба відпочити, щоб набратися сил і швидше одужати.