Розділ 50

– Хочу. Я хочу, щоб ти був поруч і... почув всю правду про мене. Тому що я більше не можу... жити у брехні та постійному страху. І хоча я впевнена, що після того, як розповім правду... — Наташа тяжко зітхнула і прикрила очі наче збираючись із силами.

- Може, ми справді перенесемо цю розмову. Сергій має рацію, тобі треба відпочити, — тихо промовила я, підійшовши до її ліжка. - Та й з'ясовувати через п'ять років хто має рацію, а хто винен... Минуле вже все одно не повернути.

Так, не брехатиму, мені хотілося дізнатися всю правду про події п'ятирічної давності. А враховуючи, що до всієї цієї, поки що незрозумілої історії, як виявилося, був причетний Микита... Загалом у мене був цілий список питань, на які дуже хотілося отримати відповіді. Але я бачила, що Наташа справді надто слабка. А страх, біль і розпач, якими були сповнені її очей, були явно не награними, а справжніми. Та й почуття провини, мабуть, мучило її, забираючи життєві сили.  І нехай мене знову будуть звинувачувати у слабохарактерності, але я не збираюся опускатися до рівня мстивої стерви. І так, мені шкода Наташу, тому що я бачу, як їй важко...

- Та минуле вже не повернути, - глянувши на мене затуманеним поглядом, з гіркотою видихнула дівчина. - І якби п'ять років тому я знала, що так званий... розіграш змінить не тільки моє життя... Руслано, Антоне, я знаю, що не маю права виправдовуватися і просити вас пробачити мені, але я справді не хотіла втручатися у ваше життя. І тим паче руйнувати вашу родину. І якби не аварія... 

Наталка замовкла намагаючись впоратися зі сльозами які душили її. І її емоції точно не можна було назвати грою або спробою розжалобити нас. Вона щиро каялася у своїх помилках. 

- Ти справді ніколи не розповіла б Антонові про доньку? 

Як я не намагалася стримувати свої емоції, але в моєму голосі все ж таки з'явилися нотки недовіри. Якось зовсім не логічно виглядала поведінка Наташі. Так, я точно не експерт у зрадах. Але напевно, будь-яка жінка, дізнавшись про вагітність, насамперед намагалася б повідомити цю новину батькові дитини. Інша річ як би сам чоловік сприйняв її. І слова дівчини все ж таки викликали в мене сумніви. Хоча мушу визнати - на серці все ж таки стало трохи легше. Антон справді нічого не знав про доньку. 

- Ніколи, - тихо, але впевнено промовила Наташа. - Так, я не сумнівалася, що Антон не відмовився б від своєї дитини. Але водночас розуміла – він ніколи не зможе покохати мене. Тому що я бачила, якою ніжністю та любов'ю спалахували його очі, коли він говорив про тебе, Руслано. А після тієї ночі... Я надто пізно зрозуміла, що вплуталася в брудну гру. І ця гра перетворилася на жорстоку реальність. 

- Це Микита втягнув тебе в цю гру? - хрипким голосом спитав Антон.

Він  стояв посеред палати, стискаючи кулаки. А в його потемнілих очах все ще  вирував справжній ураган з емоцій.

- Микита, - кивнула дівчина та опустила очі, мабуть, не витримавши пильного погляду чоловіка. - Але я сама винна, що погодилася брати участь у цій брудній грі. Адже мене насильно ніхто не змушував. І якщо можна було б повернути час назад...

- Все, на сьогодні ліміт відвертих розмов вичерпано, - рішуче видихнув Сергій, суворо дивлячись на Наташу. - Бо ти такими темпами скоро знову в реанімації опинишся.

- Я там швидше за все опинюся якщо не розповім всю правду, - з гіркотою промовила вона. - Якщо не спробую... Руслано, Антоне я дуже винна перед вами. І ніколи не пробачу собі якщо через мене ваша родина зруйнується. Тому... я дуже прошу – вислухайте мене.

- Не думала, що колись опинюся в такій... дивній ситуації, але..., - я зустрілася з благальним поглядом дівчини й навіть спробувала зобразити щось на кшталт заспокійливої ​​усмішки. - Але ніхто з нас не застрахований від помилок та необдуманих вчинків. І щоб ці помилки не стали непоправними...

Я перевела погляд на Сергія, який дбайливо погладжував руки дівчини, намагаючись заспокоїти її. В його очах було стільки тепла і ніжності, що я знову відчула, як мої очі почали сповнюватися сльозами. А коли на мої плечі опустилися теплі долоні Антона...

- Потрібно вислухати та спробувати зрозуміти один одного. Моя дівчинко, вибач що не зміг почути тебе, — тихо промовив він і обережно, ніби боячись моєї реакції на його обійми, притиснув до своїх грудей.