Розділ 47

«Та ні, такого не може бути. Хоча чому б і ні, адже я сама щойно розповідала Сергію про свої сумніви та припущення. І моя інтуїція, здається, мене не підвела. А чоловік, який швидким кроком прямує до входу в лікарню, — це не галюцинація і не плід моєї бурхливої уяви, а цілком реальна людина...»

— Руслано, що з тобою? Ти наче привида побачила, — чую  стурбований голос Сергія, який повертає мене до реальності.

— Краще б привида, ніж... Це він... Значить, все-таки він... Сергію, я бачила Микиту. Він увійшов до будівлі лікарні, — схвильовано видихаю я, хапаючи чоловіка за руку. — Я бачила його. І я дуже сумніваюся, що це простий збіг.

- Так, таких збігів не буває. Ходімо швидше, а то хто його знає, що в цього колишнього друга в голові.

Ми з Сергієм немов за командою зриваємося з місця й біжимо до будівлі лікарні. І хоча в моїй голові зараз повний хаос і я абсолютно не можу зосередитися хоча б на одній адекватній думці, але одне я знаю точно — треба випередити Микиту. Бо якщо він дійсно якимось чином причетний до подій п’ятирічної давнини й знайомий з Наташею...  Знаючи його огидний характер і те, яким підлим і цинічним може бути Гладун, я навіть боюся уявити, що коїться в його голові. А з огляду на той страх і розгубленість, які я бачила в його очах, коли розповіла про знайомство з Наташею... Загалом, я дуже сподіваюся, що Микита не дістанеться до неї раніше за нас.

— До Соколової хтось заходив у палату? — на ходу вигукує Сергій, коли ми пробігаємо повз пост чергової медсестри.

— Так, до неї прийшов чоловік, — лунає нам у спину розгублений голос дівчини. — Він так хвилювався, і я...

Про переживання «турботливого чоловіка», який згадав про «кохану дружину» лише через два тижні після аварії, ми так і не встигаємо дослухати, бо вже підбігаємо до палати Наташі. Сергій розчиняє двері, і ми, немов два урагани, вриваємося в приміщення.

— Ти будеш мовчати, чуєш. А якщо наважишся відкрити рота, то...

Гучне калатання мого серця, яке від такого несподіваного марафону здається готовим вискочити з грудей, заглушає грізне гарчання Микити. Він нависає над Наташею немов хижак, який загнав свою жертву в пастку. І кожне слово, яке він шипить в обличчя дівчини, наповнене такою злістю й ненавистю, що я в перші секунди просто розгублююся. А коли Гладун підіймає голову і я зустрічаюся з його поглядом... Ой, мамочки, виявляється, я всі ці роки знала ще більш-менш адекватну версію цього... монстра. Так, так, вам не почулося. Я сама, якщо чесно, перебуваю в цілковитому шоці, бо спотворене злобою обличчя й очі, у бездонній темряві яких, немов блискавки, спалахують лють, ненависть та агресія, асоціюються в мене виключно з образом монстра. І судячи з грізного гарчання, яке виривається з його грудей, — ми з Сергієм явно порушили його плани.

— Негайно відійди від дівчини.

На відміну від мене, Сергій швидко оцінює ситуацію і за лічені секунди опиняється біля ліжка Наташі. Ну, а монстри для нього, мабуть, взагалі не проблема, бо Гладун уже за мить відлітає вбік і дивом тримається на ногах. Хоча я б із задоволенням подивилася, як він гримнеться на підлогу. Так конкретно, прямо на весь свій чималий зріст. Ну, гаразд, поки що й так зійде. А нашому доктору — респект і повага. Я, якщо чесно, й сама не відмовилася б дати пару потиличників цьому гаду. Адже треба бути справжнім негідником, щоб увірватися в палату до беззахисної дівчини й погрожувати їй. Так, я пам’ятаю, що ця дівчина — коханка мого чоловіка, і через неї моє життя руйнується, наче пісочний замок. Але як би мені не було боляче й прикро, я точно не хочу, щоб Гладун нашкодив Наташі. А судячи з блідого, знекровленого обличчя й очей, у яких досі витає страх, цей гад все-таки встиг налякати її.

— Моя дівчинко, заспокойся. Ти ж знаєш, що тобі не можна хвилюватися. Обіцяю — цей покидьок більше ніколи не наблизиться до тебе, — нахилившись над дівчиною, ніби намагаючись захистити її від усіх бід, тихо, але впевнено промовляє Сергій.

І в його голосі я чую стільки турботи й ніжності. Ну ось, мої очі знову наповнюються сльозами. Здається, сьогодні я справді занадто розслабилася. Хоча навіть сльози не заважають мені стежити за Микитою. Я дуже сумніваюся, що він тихо й мирно покине палату.

— Значить, захисника собі знайшла, брехлива...

Моє тіло реагує на злісне гарчання Микити набагато швидше, ніж мій розум. І перегороджуючи йому дорогу, я справді не думаю про те, що цей розлючений монстр може знести мене немов...

- Ну, ти мене вже дістав. Я ж попереджав..., — хрипкий, з нотками роздратування та злості голос Антона зливається з грізним гарчанням Микити.

А я вже навіть особливо не дивуюся появі чоловіка. І, якщо чесно, то рада, що він знову порушив свою обіцянку.