Розділ 46

Чи готова я викреслити Антона зі свого життя? Чи зможу я заборонити собі кохати його? І що робити з серцем, яке, незважаючи ні на що, як і раніше, належить йому?

Я вже не раз ставила собі ці непрості запитання, на які так і не наважилася відповісти. І зараз, під пильним, пронизливим поглядом Сергія, розумію, що мені все ж доведеться...

— Руслано, я розумію, що тобі зараз дуже важко. Адже у твоєму серці живе не тільки кохання до чоловіка, а ще й біль, відчай та розчарування. І зробити вибір між цими суперечливими почуттями дуже нелегко. Але все ж...

— Я знаю, що мушу зробити вибір, бо втомилася метатися між цими почуттями. Я втомилася жити в постійній напрузі, думаючи, як знайти вихід з усього цього... Та я навіть не знаю, як правильно описати ту ситуацію, в якій опинилася наша родина, — з гіркотою видихнула я. — Адже я... Якщо чесно, то я весь цей час намагаюся знайти хоч якесь пояснення тому, що сталося п’ять років тому. Так, у нас був важкий період у житті, але я ніколи не сумнівалася, що ми впораємося. Впораємося, бо кохаємо одне одного. І наші почуття справжні, щирі. А хіба могло бути інакше, якщо ми були одним цілим. Одним подихом, одним серцем, одним життям. І народження нашого Максимка. Я ніколи не сумнівалася, що це подарунок долі за всі ті випробування, які ми пройшли. Пройшли гідно, разом. І коли Антон привів до нашого дому маленьку дівчинку, яка виявилася його дочкою й ровесницею нашого сина...

Я замовкла, намагаючись впоратися з почуттями й стримати сльози. Щось я зовсім розслабилася й перестала контролювати свої емоції. Мабуть, я дійсно довго тримала в собі всі переживання, біль і образу. А Сергій допоміг мені відпустити ці почуття й замислитися над тими питаннями, на які я боялася відповісти сама собі.

— Ти питав, чи готова я вирвати з грудей серце з усіма почуттями, що живуть у ньому? Ні, не готова. І... я дуже боюся втратити Антона. Боюся втратити, але водночас... не готова пробачити йому зраду.

Я зовсім заплуталася в собі, у своїх почуттях. Так, я розумію, що зраду не можна нічим виправдати, але все ж... Я не хочу припуститися помилки, бо від мого остаточного рішення залежить не лише моє життя. До того ж я ще не зовсім розібралася з минулим... Не знаю, може, я просто намагаюся знайти виправдання поведінці Антона, бо досі не хочу вірити в те, що він зрадив мене. Хоча, які вже тут можуть бути сумніви, — нервово посміхнулася я. — Але мені не дає спокою дивна поведінка колишнього друга Антона. У них завжди були напружені стосунки. А з огляду на те, що Микита завжди був хитрим, цинічним і підлим... гівнюком, я не виключаю того варіанту, що він міг бути якось замішаний у всій цій історії. 

— Ну, з огляду на мій гіркий досвід, я готовий повірити у твою версію з колишнім другом. Та й бажання Наташі поговорити з тобою. Я чомусь упевнений — її мучить не лише почуття провини..., — задумливо промовив Сергій. 

- Може, це й звучить надто дивно, але мені здається, що Микита знайомий з Наташею. Коли я розповідала йому про те, що говорила з нею, то побачила в очах цього «володаря світу» страх і розгубленість. А для нього, повір мені, такі почуття взагалі неприйнятні. До того ж Микита дуже вже цікавився подробицями знайомства Наташі й Антона. І намагався переконати мене, що мій чоловік і його... Загалом, що вони намагатимуться маніпулювати моїми почуттями. А його дивний погляд, яким він дивився на Лізу. І не менш дивні слова: «Якби Антон по-справжньому кохав тебе, то ніколи не купився б на дешевий...» Я знову побачила розгубленість у його очах, коли повторила ці слова, намагаючись з’ясувати, що ж він мав на увазі. Не знаю, може, я занадто все перебільшую, але...

Слова зависають у повітрі, а моє серце тривожно завмирає. Та я вся, здається, перетворююся на нерухому скульптуру. І лише мої очі продовжують вдивлятися в чоловіка, що наближається до входу в лікарню. І щось мені підказує — у мене немає приводу не довіряти їм.