Розділ 44

— Я не дав моїй дівчинці шансу... Ні їй, ні нашому малюку.

Хрипкий голос чоловіка сповнений болю і відчаю. А в його словах і тих почуттях, які він зараз відчуває, стільки щирості та... каяття, що я повністю відганяю всі свої сумніви. Адже погодившись на зустріч із Сергієм Івановичем, я чомусь була впевнена, що він почне маніпулювати моїми почуттями. Буде тиснути на жалість, розповідаючи, яка Наташа бідна, нещасна. А з огляду на те, що вона дивом врятувалася під час аварії... Ну, загалом у моїй голові вже намалювався цілий список із всіляких прохань і вмовлянь. Але ось такого розвитку подій я точно не очікувала. І те, що практично незнайомий чоловік зважився відкрити переді мною своє серце і душу, для мене стало справжнім шоком. А його очі, в яких я бачу біль втрати, відчай і... Я не знаю, як правильно назвати це почуття, коли ти розумієш, що зробив помилку і вже нічого не можеш змінити. Але я бачу, відчуваю і зараз разом з ним переживаю це почуття.

- Вона... Ваша дружина... померла? - ледь чутно промовляю я, впиваючись пальцями в край лавки й відчуваючи, як перелякано завмирає моє серце.

- Померла, — чоловік дивиться на мене важким, невидячим поглядом. - І в її смерті винен я. Тому що повірив брехливим словам друга, а повинен був... Моя дівчинка, вона намагалася достукатися до мене. Просила вислухати її. А я... я відштовхнув її, повіривши в її зраду. У якісь абсурдні й абсолютно нелогічні докази її зради. І найжахливіше — я повірив у те, що дитина... Я... це я вбив Соню й нашого малюка. Зарозумілий, самовпевнений негідник і егоїст, який уявив себе вершителем доль. Я навіть не спробував розібратися в тій брехливій інформації та бруді, в який втягнули мою дружину. Адже вона кохала мене і вірила, що я схаменуся і... Я зрадив мою дівчинку. А вона... У Соні почалися передчасні пологи. Нашого... сина не змогли врятувати. А моя дівчинка... Я досі не розумію, чому люди починають усвідомлювати свої помилки лише після того, як втрачають найдорожче, що є в їхньому житті. Ось і я, дізнавшись про те, що наш хлопчик помер... Але, виявилося, що я занадто пізно усвідомив свою помилку. Знаєш, Руслано, адже в мене перед очима досі стоїть її посмішка. Спокійна, відсторонена. І очі Соні... Вона дивилася на мене з... любов'ю і ніжністю. Моя дівчинка... вона пробачила мені. Пробачила і вже все вирішила для себе. А я... я не зміг утримати її. Соня померла на третій день після пологів.

З грудей чоловіка вирвався надривний стогін. Стогін пораненої, загнаної в пастку тварини. Я відчувала біль, який усі ці роки мучив його. І  розуміла, що мій біль і відчай —  лише мала частинка тих почуттів, які переживає чоловік. Втратити найдорожчих і найулюбленіших людей і жити з усвідомленням, що ти винен у їхній смерті...

Моє серце більше не може справитися з тими почуттями й емоціями, які переповнюють його. І вони вириваються назовні потоком сліз.  А я й не намагаюся стримувати їх, бо й так занадто довго намагалася бути сильною. Я не хотіла, щоб моя родина бачила мій біль, страх і відчай. А ще я дуже боялася побачити в їхніх очах жалість.  Але, як виявилося, бути сильною не так вже й просто.

-  Вибач. Руслано, вибач мені, — чую я охриплий від хвилювання голос Сергія. - Я дурень. Я не мав...

- Ні, ти... не винен. Це я... занадто розслабилася, — схлипую я, намагаючись стримати сльози. - Просто... я так намагалася... триматися. Думала, що зможу сама... якось впораюся... А тепер... я втомилася.

- Ти обов'язково впораєшся. Чуєш, навіть не сумнівайся, — рішуче промовляє чоловік. - І ще раз вибач за те, що довів тебе до сліз. Але я мусив розповісти...

- Щоб врятувати Наташу. Я пам'ятаю, ти... Ой, я й справді занадто розслабилася. Сергію Івановичу...

-  Давай все-таки на «ти» і без Івановича. Якщо ти, звичайно, не проти. Я розумію, що ситуація у нас склалася, м'яко кажучи, непроста, але все ж.

-  Я не проти. Хоча ситуація у нас дійсно непроста. Якщо комусь розповісти, що  я розмовляю з лікарем коханки мого чоловіка. І цей лікар відчуває до неї найтепліші почуття. А ще намагається допомогти мені  зберегти сім'ю... Як думаєш, яка ймовірність того, що хоч хтось повірить у нашу адекватність? — з гіркотою посміхнулася я.

— Ну, двох людей я точно знаю, — нервово посміхнувся Сергій. -  Принаймні, у твоїй адекватності я точно впевнений. А ось щодо мене...

- У мене теж немає сумнівів. І знаєш, я дійсно вдячна тобі за те, що своєю сповіддю змусив мене по-новому подивитися на життя. Мені справді дуже шкода, що ти втратив сім'ю. І тепер я розумію, чому ти намагаєшся допомогти Наташі й так наполягав на нашій зустрічі. І як би це дивно не звучало, але я постараюся вислухати й... зрозуміти її. А ось що стосується зради мого чоловіка. Тут усе набагато складніше, — тихо промовила я. — І я поки не знаю, чи готова пробачити його.