Розділ 43

- Руслано, дуже радий бачити Вас.

Тільки-но я підійшла до головного входу лікарні, як до мене підійшов молодий чоловік. Високий, досить привабливий. Ну, гаразд, не буду приховувати — гарний чоловік. І я, якщо чесно, розгубилася, бо під час нашої минулої зустрічі справді не запам’ятала, як виглядає Сергій Іванович. Хоча чому тут дивуватися після всіх тих «сюрпризів», які в той момент звалилися на мене...

 — Судячи з розгубленого погляду, Ви справді не пам’ятаєте мене. Хоча це й не дивно. І я повинен ще раз попросити у Вас вибачення, Руслано, за те, що занадто різко розмовляв з Вами, — винувато посміхається чоловік. - Просто Наташа...

- Ви дбали про здоров'я своєї пацієнтки. До того ж Ви не знали про всі подробиці... Загалом, Вам нема за що просити вибачення у мене, Сергію Івановичу. А я дійсно трохи розгубилася, бо справді не запам’ятала Ваше обличчя. Хоча у мене хороша зорова пам’ять. Але, мабуть, у той момент вона була зайнята іншими справами або, швидше за все, так само як і я, перебувала в шоці від того, що відбувалося, — з гіркотою посміхнулася я.

- Ви поводилися дуже гідно. Це я, якщо чесно, був у шоці, коли Наташа розповіла мені правду.

- Не дивно, дуже сумніваюся, що у Вашій практиці були випадки, коли жінки приходили провідувати коханку чоловіка, —  нервово посміхнулась я.

- Та ні, за вісім років моєї лікарської практики бувало різне. Одного разу навіть довелося розбороняти... Загалом, я не думаю, що Вам буде приємно слухати подробиці таких зустрічей. Але Ви, Руслано, дійсно дуже здивували мене, — пильно поглянув на мене чоловік. - У найкращому сенсі цього слова. А коли Наташа розповіла мені ще й про те, навіщо Ви тоді приходили до неї... Руслано, я зважився звернутися до Вас по допомогу, бо був упевнений, що Ви погодитеся вислухати Наташу. Адже Ви, попри біль і образу, все ж піклуєтеся про її доньку.

- І тільки заради дівчинки я погодилася на цю розмову. Дитина не повинна нести відповідальність за помилки дорослих. І відчувати страх та біль втрати... Сергію Івановичу, Ви, здається, хотіли про щось поговорити зі мною, перш ніж я піду до Вашої пацієнтки? І якщо Ваші плани не змінилися...

-  Ні, я хочу розповісти Вам... У нас тут є невеликий сад. Там ми зможемо спокійно поговорити. Обіцяю, що довго Вас не затримаю. Та й Наташа... Вона дуже зраділа, коли я сказав, що Ви погодилися вислухати її, — ніби боячись, що я в будь-який момент можу передумати, швидко затараторив чоловік. - Руслано, Ви навіть не уявляєте, як для неї це важливо. І не тільки для неї.

- Ну, судячи з Вашої наполегливості та величезного бажання допомогти —  Наташа дійсно не байдужа Вам. Так, такими темпами мені скоро доведеться перекваліфікуватися з успішної рестораторки на письменницю. Сюжет книги можна сказати вже готовий. Навіть вигадувати нічого не доведеться. Події та головні герої цілком реальні, — вирвався з моїх грудей нервовий сміх.

- Так, життя часто підкидає  несподівані й часом жорстокі сюжети. А саме спостерігає за їхнім розвитком. Мовчки, не втручаючись. Немов дає головним героям цих сюжетів самим розібратися у своїх помилках, проблемах, непростих і, здавалося б, безвихідних ситуаціях. І, зрештою, зробити свій вибір, прийняти важливе рішення. Ось тільки дуже часто, піддавшись емоціям, не впоравшись зі своїм страхом, болем і відчаєм...

Голос чоловіка зривається від хвилювання, а в його очах  відбиваються  біль і відчай, про які він щойно говорив. І я не наважуюся порушити тишу, що зависла між нами.

- Вибачте, Руслано, — злегка охриплим голосом промовляє Сергій Іванович, коли ми сідаємо на лавку в тіні дерев. - Стільки часу минуло, а мені важко контролювати свої емоції. Руслано, я розумію, що Ви не зобов'язані вислуховувати мої душевні сповіді. Тим більше у Вас і без мене проблем вистачає. І та непроста ситуація, в якій опинилася Ваша родина та Наташа. Я справді хочу допомогти вам.

- Послухайте, Сергію Івановичу, я ще якось можу зрозуміти Ваше бажання допомогти дівчині, яка Вам небайдужа. І навіть погодилася вислухати Наташу, хоча не горю бажанням знову зустрічатися з нею. Але я не розумію, яким чином Ви збираєтеся...

- Кілька років тому я зробив найбільшу помилку у своєму житті. Непоправну помилку. Я втратив свою дружину. Мою найріднішу і найулюбленішу дівчинку, яка була сенсом мого життя. Я втратив її, бо піддався емоціям. Бо відштовхнув, не вислухав, не пробачив. Я не дав моїй дівчинці шансу... Ні їй, ні нашому малюку, — стискаючи кулаки, прохрипів чоловік.