Розділ 41

— Руслано, радий, що Ви все-таки почули мене, — у голосі Сергія Івановича стільки радості, ніби я здійснила його найзаповітнішу мрію. — Я справді дуже чекав на Ваш дзвінок. І Наташа...

- Вона має бути вдячна Вам за неймовірну наполегливість і бажання допомогти їй, — різкіше, ніж хотілося б, перериваю я чоловіка. - І зважилася я на цю розмову лише тому, що мені не байдужа доля її доньки. Я не хочу, щоб дитина залишилася без мами. Діти не повинні нести відповідальність за помилки своїх батьків. А тим більше... Загалом, якщо здоров’я Наташі справді залежить якоюсь мірою від мене, то я... готова вислухати її.

Так, провівши безсонну ніч, хоча після дороги мала б миттєво зануритися в глибокий сон, я все ж зважилася на розмову з Наташею. І не тому, що я аж так перейнялася її «душевними стражданнями». Просто я дійсно дуже переживала за Лізу. Дівчинці дуже важко без мами. І хоча малятко оточене турботою та увагою рідних їй людей, маму дівчинці ніхто не замінить. А я... У мене й зараз очі наповнюються сльозами, коли  згадую, як вона кинулася до мене, коли ми з Денисом увійшли в дім. А потім так міцно притиснулася до мене, ніби боялася, що і я можу зникнути, так само як і її мама. І як би мені не було важко зважитися на ще одну зустріч з Наташею, я мушу це зробити заради маленької дівчинки, яка точно не повинна відчувати страх і біль втрати.

- Я справді дуже радий, що Ви погодилися. Повірте, для неї це дуже важливо. І..., — чоловік замовк, ніби замислившись, а потім промовив тихо, але впевнено, — мені здається, що ця розмова важлива і для Вас, Руслано. Наташа мені не розповіла про всі подробиці тієї непростої ситуації, в якій ви всі опинилися, але....

- Сергію Івановичу, я вже сказала, що готова прийти до лікарні й вислухати її, — з роздратуванням видихнула я. - Скажіть, коли мені приїхати.

- Якщо у Вас вийде, то зустрінемося за дві години біля входу до лікарні. І ще. Руслано, якщо Ви не проти, то перш ніж Ви підете до Наташі...  Пам'ятаєте, Ви питали мене, чи зважився б я на відверту розмову з людиною, яка зруйнувала мою сім'ю?

- Пам'ятаю. Ви сказали, що зробили непоправну помилку, не зважившись на таку розмову, і тепер все життя будете шкодувати про це, — вже спокійніше промовила я. - Тільки я не розумію...

- Руслано, я досить замкнута людина і не звик ділитися тим, що відбувається в моєму серці. Але зараз..., — чоловік важко зітхнув, а потім продовжив злегка охриплим від хвилювання голосом. - Так, я розумію, що у Ваших очах можу виглядати неадекватним. Адже ми практично не знайомі, не враховуючи тієї зустрічі в лікарні. Але саме Вам я хочу розповісти про той біль, який уже довгий час знищує мене зсередини. Знищує, так само як і Наташу вбиває її почуття провини. Повірте, це дуже страшно і боляче, коли розумієш, що  непоправна помилка вже зроблена і нічого змінити вже не можна. Але у Вашому випадку... Мені здається, що є шанс хоча б спробувати...

Сергій Іванович замовк. І в цій тиші, що зависла між нами, я чітко вловила... його біль і відчай. Так, ця розмова між двома незнайомими й чужими одне одному людьми справді виглядала неадекватно, але... Моє життя зараз складається з суцільних неадекватних, дивних, непередбачуваних і часом абсолютно нелогічних ситуацій. Та й взагалі, хто з нас знає, де закінчується межа між адекватністю та її протилежністю?

- Добре, давайте зустрінемося і поговоримо. Тільки... Сергію Івановичу, моє запитання, мабуть, зараз прозвучить теж не дуже адекватно. Ви пам'ятаєте, як я виглядаю? — нервово засміялася я. — А то я, якщо чесно... не особливо запам'ятала Вас. Ну, крім... нищівного погляду.

- О, цей погляд — моя професійна фішка. Його й справді неможливо не запам'ятати, — розсміявся чоловік. - Іноді тільки він допомагає мені заспокоїти надто розлючених родичів моїх пацієнтів. А з огляду на Вашу непросту ситуацію... Ще і я підлив масла у вогонь, через свою необізнаність. Загалом, не переймайтеся, Руслано, я Вас точно впізнаю. Ви дуже вродлива дівчина. А після спілкування з Вами я зрозумів... Загалом, я справді дуже хочу, щоб та непроста ситуація, в якій опинилася Наташа і Ваша родина, якнайшвидше вирішилася. І щиро вдячний Вам за те, що погодилися поговорити з нею.

- Сподіваюся, я не пошкодую про це рішення, — тихо промовила я. - До зустрічі, Сергію Івановичу.