Розділ 40

Усю дорогу додому всередині мене вирував справжній ураган суперечливих почуттів та емоцій. З одного боку, я раділа, що незабаром побачу сина та батьків. Та й Ліза...

Перед від'їздом з готелю я встигла поспілкуватися з дітьми й побачила, що дівчинка, попри турботу дідусів і бабусь, виглядає пригніченою і розгубленою. І мені щиро було шкода малечу, на яку звалилося стільки випробувань. Мама в лікарні, а вона опинилася в оточенні практично чужих їй людей. Навіть дорослій людині дуже важко прийняти такі кардинальні зміни в житті. А тут маленька дівчинка, яка, я впевнена, ще до кінця не усвідомлює, що в її житті з'явилися тато та дідусь з бабусею. Навіть дві бабусі й два дідусі. Бо мої батьки приїхали як група підтримки, коли Антон помчав «рятувати нашу сім’ю». Щось на кшталт цього він практично на ходу повідомив своїм батькам, коли вони приїхали до нас додому, стривожені його несподіваним дзвінком і надто «емоційним та вибуховим настроєм».

Загалом, здається, спокій нашим батькам найближчим часом буде тільки снитися. Хоча тримаються вони дуже навіть непогано. А Максимка взагалі фонтанував щастям і радістю, адже поруч із ним були його улюблені бабусі й дідусі. І тільки маленька дівчинка, яка опинилася в епіцентрі дуже непростої ситуації, дивилася на мене з такою надією. І я бачила, як в її очах спалахнули радісні вогники, коли я сказала, що скоро буду вдома.

Так, я була рада, що повертаюся додому. Але водночас я розуміла, що на мене там чекають невирішені проблеми. А дзвінок лікаря Наташі...

— За кілька годин будемо вдома, — тихий голос Дениса перериває потік моїх думок. — Доїхали навіть швидше, ніж я думав. І головне — без пригод. Якщо чесно, то я трохи переживав...

— Ти думав, що Антон влаштує гонитву з переслідуванням? — нервово посміхнулася я. — Якщо чесно, то я теж боялася такого розвитку подій. Особливо після того, як нам, на диво безперешкодно, вдалося виїхати з готелю.

— Ось я й про те саме. За п’ять років, які я знаю Антона, точно ніколи не бачив його таким злим і вибухонебезпечним. Ну, не враховуючи, звичайно, його останню сварку з Микитою в нашому ресторані. Та й його наполегливі дзвінки... Ти точно впевнена...

— Так, я впевнена, що поводжуся правильно, не відповідаючи на дзвінки Антона. Мені цілком вистачило його несподіваної появи та їхніх суперечок з Микитою. Ще й цей дзвінок лікаря... Гаразд. Все. Досить, — рішуче видихнула я. — Денисе, мені дуже ніяково, що довелося й тебе втягнути в усю цю непросту ситуацію. І я... я дуже вдячна тобі. Справді. Дякую за те, що був поруч. І знаєш, я дуже рада, що все ж не помилилася в тобі.

— Я так розумію, що у тебе були сумніви, коли я прийшов влаштовуватися на роботу у ваш ресторан? — примружився хлопець.

— Ну, скажімо так, ти здався мені занадто самовпевненим і амбітним. Але потім я зрозуміла, що саме таким і повинен бути адміністратор нашого ресторану, — побачивши здивований погляд Дениса, не змогла стримати посмішку. — І знаєш, я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Тим більше, що ти став для нас з Антоном не тільки надійним помічником у бізнесі, а ще й справжнім другом. І як би далі не склалися наші стосунки з Левченко...

— Руся, я впевнений, що у вас все налагодиться. Так, я розумію, що у вас з Антоном зараз не все так просто. Ти знаєш, що я ніколи не втручався у вашу сім'ю. І хоча ви дійсно були для мене більше, ніж роботодавці, я намагався, в розумних межах, дотримуватися дистанції. Але раз вже так вийшло... Послухай, я вже досить добре знаю вашу сім'ю. І за ті роки, що був поруч з вами, зрозумів, наскільки сильно ви кохаєте одне одного. Я завжди дивувався і, якщо чесно, по-доброму заздрив вашим почуттям, умінню чути й розуміти одне одного з півслова, з пів погляду. І знаєш, що я зрозумів — такі почуття не можна зіграти. Вони щирі. Справжні. Так, я бачу, як тобі зараз важко й боляче. Адже судячи з появи у вашій родині..., — Денис замовк, мабуть, не наважуючись говорити про Лізу.

— Дочки Антона. Денисе, я ж розумію, що ти й так уже про все здогадався. Тож не бачу сенсу приховувати від тебе правду, — з гіркотою посміхнулася я. — Як бачиш, наші справжні й щирі почуття не витримали випробувань.

— Так, стоп, я ніколи не повірю, що твої почуття до Антона ось так миттєво зникли. Ти ж, як і раніше, кохаєш його. Та й Антон... Послухай, Руся, ти тільки не подумай, що я зараз намагаюся виправдати його зраду. Нібито через чоловічу солідарність. Я просто хочу, щоб ти добре все обдумала, перш ніж приймеш остаточне рішення. І ще. Так уже вийшло, що я хоч і намагався не прислухатися до твоєї телефонної розмови, але... Може, тобі все-таки варто поговорити з... мамою Лізи, — трохи замислившись, все ж вимовив Денис. — Може, їй і справді є що тобі сказати? Та й судячи з того, що ти погодилася на зустріч з Микитою... Загалом, щось мені підказує — у всій цій непростій історії не все так однозначно.

— Не знаю, Денисе. Я вже так заплуталася у всій цій брехні, недовірі та зраді. Іноді мені здається, що я вже не довіряю навіть самій собі, — важко зітхнула я. — Але ти правий, перш ніж приймати остаточне рішення, я повинна сама розібратися у всій цій... неоднозначній ситуації.