Розділ 39

— Руслано, Ви мене чуєте?

Поки я намагаюся згадати, звідки мені знайомий голос співрозмовника, чоловік явно починає нервувати. А тривога, що лунає в його голосі, чомусь передається й мені.

— Так, я слухаю Вас, — злегка тремтячим від хвилювання голосом, нарешті, промовляю я. — Тільки я поки не розумію...

— Руслано, вибачте, я мав одразу сказати... Ми з Вами зустрічалися в лікарні. Я, Сергій Іванович, лікар...

— Наташі. Суворий лікар, який готовий був спалити мене поглядом і викинути з палати за те, що я, на його думку, порушила спокій... — як я не намагаюся стримувати себе, але з грудей виривається нервовий сміх, — сестри мого чоловіка.

Ну, ось, здається, пазли й склалися. І навіть не довелося особливо напружуватися, власник знайомого голосу виявився... Ні, ну, доля сьогодні явно вирішила остаточно добити мене. І ось чому цей лікар дзвонить мені? Адже у його пацієнтки є «рідний брат», от нехай йому й...

— Я знаю, що ваш чоловік не брат Наташі. І розумію, що Ви відчували, коли я...

— Серйозно? Прямо розумієте? — з роздратуванням видихаю я. — Так якщо Ви такий розуміючий, то навіщо... Послухайте, Сергію Івановичу, я не знаю, звідки Ви дізналися мій номер телефону, але у мене до Вас буде дуже переконливе прохання — більше не дзвоніть мені. У Вашої пацієнтки є більш... близькі люди й...

— Руслано, зачекайте. Я вас дуже прошу. Це дуже важливо. Наташа вона... Їй стало гірше. Так, я розумію, що не маю права просити Вас про допомогу. Але саме від Вас зараз залежить її життя, — ніби боячись, що я не захочу вислухати його, охриплим від хвилювання голосом, швидко базікає чоловік. — Так, Наташа дуже винна перед Вами. І саме ця вина зараз вбиває її, не дозволяючи боротися за життя. І якщо Ви... Будь ласка, я Вас дуже прошу, просто вислухайте її. Дайте шанс...

— А Ви, Сергію Івановичу, я так розумію, що не тільки лікар, а ще виявляється й адвокат. Хоча ні, скоріше духовний наставник, — з іронією промовляю я.

— Я чоловік, який вислухав і спробував зрозуміти її. І якому Наташа... не байдужа, — тихо, але впевнено промовив чоловік. — Тому... Руслано, я розумію, що Вам нелегко зважитися на ще одну розмову з Наташею, але...

— А Ви... Ви б змогли зважитися на розмову з людиною, яка втрутилася у Вашу сім'ю і зруйнувала її? — рішуче перервала я його. — Ні, я не збираюся звалювати всю провину на Наташу. Мій чоловік винен набагато більше, ніж вона. Це він у першу чергу зрадив мене, і я не збираюся захищати його. Але все ж. Як би вчинили Ви, Сергію Івановичу?

— Кілька років тому я зробив непоправну помилку і не наважився на відверту розмову. І тепер... Я все життя буду шкодувати про це, — важко зітхнув чоловік. — Послухайте, Руслано, я знаю, як Вам боляче і прикро. Повірте, справді знаю. І якщо Ви все ж наважитеся...

— Я не можу Вам нічого обіцяти. Тим більше я зараз в іншому місті. І приїду тільки післязавтра. Тож...

— Я дуже сподіваюся, що Ви мене почули. І якщо все ж наважитеся, телефонуйте мені в будь-який час доби. І ще. Руслано, прощення — це не слабкість, боягузтво і приниження. Кожен із нас робить помилки. Безгрішних і кришталево чистих людей не існує. І найлегше засуджувати й звинувачувати всіх навколо, при цьому забуваючи й не визнаючи своїх промахів і помилок.

— Я почула Вас, Сергію Івановичу. І постараюся прийняти правильне рішення, — тихо промовила я.

— Дякую Вам, Руслано. І хоча я Вас майже не знаю... Упевнений, я не помилився у Вас, — з полегшенням видихнув чоловік. — Ще раз вибачте. І сподіваюся, до швидкої зустрічі.

— Руся, ми вже приїхали. Але я чомусь вже не дуже впевнений, що шопінг у магазині дитячих іграшок підніме тобі настрій.

Після розмови з лікарем я так занурилася у свої думки, що навіть не помітила, коли Денис припаркувався біля магазину. І тепер просто «зависаю», розгублено дивлячись на хлопця.

— Так, зрозуміло. Судячи з твого відстороненого погляду, ситуація набагато гірша, ніж я думав. Тому, мабуть, доведеться брати ініціативу у свої руки, — рішуче промовляє Денис. — Отже, пропоную зараз купити дітям подарунки, заїхати в готель за речами й в дорогу. Завтра після обіду будемо вже вдома.

— А як же конференція? Адже це була твоя мрія. А через наші проблеми...

— Завдяки тобі й Антону моя мрія вже збулася. Та й один день — нічого не вирішує. А після всіх сьогоднішніх подій... Загалом, Руся, остаточне рішення за тобою, — пильно поглянув на мене хлопець.

— Ти правий. Потрібно їхати додому. Бо якщо ми залишимося... У мене немає ні сил, ні бажання зустрічатися з Микитою та Антоном, — втомлено зітхнула я.

— Значить, вирішено. Швидкий шопінг і в дорогу. А в готелі я тебе, у разі чого, прикрию, — змовницьки підморгнув мені Денис.

— І що б я робила без тебе, мій доблесний і вірний лицар, — посміхнулася я.

— Завжди до Ваших послуг, пані, — з удавано важливим виглядом промовив хлопець.

А за мить машина наповнилася нашим дружним, веселим сміхом.