Розділ 35

Поки ліфт плавно опускається вниз, у мене є трохи часу, щоб проаналізувати сьогоднішню розмову з Антоном. Хоча кілька коротких фраз, якими я поспішно обмінялася з ним, навряд чи можна назвати повноцінним спілкуванням. А по потемнілих очах і пильному, скануючому погляду я зрозуміла, що Левченко «розсекретив» мій не найрадісніший настрій. І якби він дізнався про причину моєї нервозності... Наслідки для цієї «причини» точно були б сумними. Та я й сама з великим задоволенням придушила б цього гівнюка Микиту, який, мабуть, вирішив випробувати на витривалість і міцність мою нервову систему.

 Після вчорашньої малоприємної зустрічі в ресторані Гладун, здається, й не збирався здаватися. Сьогодні в конференц-залі він сів позаду мене, і я реально відчувала на собі його пронизливий погляд. А варто було нам перетнутися в коридорі під час перерви... Бррр, мене досі пересмикує від «абсолютно випадкового» дотику його пальців до моєї руки й тріумфальної посмішки. А в його очах спалахували яскраві феєрверки. Нікіта Гладун, здається, вже святкував свою, таку довгоочікувану, перемогу. І, мабуть, навіть не сумнівався, що тепер, коли спливла правда про зраду Антона, я точно кинуся в його обійми. Загалом, мабуть, не судилося мені розслабитися і трохи відпочити від проблем, що навалилися. А коли я виходжу з ліфта і бачу в холі готелю «вибухонебезпечного» Дениса та Нікіту, що стоїть навпроти нього і глузливо посміхається...

— Денисе, спокійно. Не варто псувати собі нерви через... Загалом, у нас є справи важливіші, ніж брати участь у провокаційному шоу Микити Олеговича, — я миттєво опиняюся біля хлопця, і, взявши його під руку, тягну до виходу з готелю.

- Тікаєш, Руслано? Думаєш, якщо будеш ховатися і тікати від проблем, то вони розсмокчуться самі по собі. Ні, так не буває, дитинко. І взагалі, невже ти ось так просто пробачиш Антону його зраду? Та, ну, не вірю. Не розчаровуй мене. Я ж знаю, що ти розумна і сильна дівчина. А Левченко не гідний тебе, — чую за спиною роздратований голос Микити й, зупинившись, обертаюся до нього.

— А ти, я так розумію, гідний? — глузливо посміхаюся я.

— Так, тому що всі ці роки... чекав на тебе. Чекав, коли ти усвідомиш, що поспішила і зробила неправильний вибір. Чекав, що ти зрозумієш — мені, крім тебе, ніхто не потрібен. І так, я гідний бути поруч із тобою, тому що ніколи б не зрадив тебе. А Антон...

- Так, я пам'ятаю: «якби він дійсно кохав тебе, то ніколи б не купився на дешевий...», — я рішуче перериваю Микиту і пильно дивлюся йому в очі. - Мені здається, чи ти дійсно щось не договорюєш?

Не знаю, чому, але ці слова Микити міцно закарбувалися в моїй голові й не дають спокою. Чи я справді шукаю виправдання зраді Антона, намагаючись втекти від проблем?

- А мені здається, що ти намагаєшся виправдати свого чоловіка — зрадника, — немов прочитавши мої думки, з роздратуванням видихнув Гладун, а в його очах промайнула... розгубленість?

 А ось це вже цікаво. Якщо минулого разу я була в стресовому стані й мені могло здатися... Але зараз я контролюю свої емоції. А ось «гідний чоловік» явно щось недоговорює.

- Загалом, моя пропозиція зустрітися і поговорити, так би мовити, щиро, залишається в силі, — вже спокійно промовив Микита. - Як щодо вечері завтра? Чи боїшся, що твій доблесний охоронець доповість...

- Ну, все, ти мене дістав! — грізно прогарчав Денис, кидаючись до Микити.

- Денисе, пам’ятай, що я тобі казала, — вчепившись у руку хлопця, я з усіх сил намагаюся його втримати. - Не треба піддаватися на його провокації. Ну, а щодо вечері...  Що ж, згодна поговорити щиро. Не дарма ж ти стільки років... чекав на мене.

Я поглянула в очі Микити, в яких спалахнуло яскраве полум'я, і розпливлася в наймилішій посмішці, витративши на неї залишок моєї витримки й терпіння.

«А тепер забираємо Дениса і швидко на вихід, поки нерви не схаменулися і не збунтувалися. І поки ти не пошкодувала про своє необачне рішення. Хоча... Хтось збирався “перезавантажитися”? Будемо вважати, що вечеря з Микитою входить у план мого перезавантаження.»