Розділ 34 Антон

Дивлячись на Максима та Лізу, які з радісними вигуками ганяють м’яч, я теж не можу стримати посмішку. Та й тривожні думки, які не полишають моєї голови з моменту від’їзду Руслани, вщухають, даючи мені трохи часу перепочити. І хоча я знаю, що це тимчасове затишшя...

- Тату, а ми підемо сьогодні в парк кататися на гойдалках? А в піцерію поїдемо? А з мамою коли ми зможемо поговорити? І Ліза ще хотіла дізнатися, коли ми підемо до її мами? - підбігши до мене, весело щебече Максимко.

І поки я «зависаю» від такої кількості питань, діти сідають мені на коліна і пильно дивляться на мене в очікуванні відповідей. Ось тільки їхні погляди зараз кардинально відрізняються. Якщо в очах сина я бачу веселі іскорки, то погляд Лізи наповнений тривогою. Так, після того, як я розкрив дітям таємницю про їхнє споріднення, дівчинка почала потихеньку звикати до мене. А з братом у них взагалі повна гармонія і взаєморозуміння. Але все ж іноді я ловля на собі її допитливий і не по-дитячому серйозний погляд. І якщо чесно, то в такі моменти я реально гублюся і не знаю, як поводитися з донькою. Була б поруч Руслана...

"Ну, так, ти налажав, а дружина має розгрібати наслідки твоїх необдуманих вчинків. Ні, сам, Левченко, сам. Вчися відповідати за свої помилки», — намагаюся стримувати себе, щоразу, коли в голову приходять непотрібні думки. Ось і зараз, Ліза з тривогою і надією дивиться на мене. А я... Я повинен підібрати правильні слова, щоб заспокоїти дівчинку.

— Лізонько, ми обов’язково підемо до мами. Треба тільки ще зовсім трішки почекати, щоб вона набралася сил. А ти не сумуй, сонечко, адже ти не одна, — я заспокійливо посміхнувся дівчинці й дбайливо обійняв дітей.

- Ну, так, адже у тебе є я, тато і моя мама. А твоя мама дуже скоро одужає, — впевнено промовив Максим, намагаючись підтримати сестру. 

 Я дивлюся на серйозне личко сина, бачу в його очах щире бажання допомогти сестрі, і в грудях розливається неймовірне тепло. А ще я відчуваю величезну гордість за свого маленького хлопчика, у характері якого вже з’являються відповідальність, рішучість, вміння підтримати й прийти на допомогу. І мені дуже хочеться вірити, що він виросте справжнім чоловіком і ніколи не повторить моїх помилок. Ну, а я... Я навіть не хочу думати про те, що не зможу бути поруч із ним. Максимко і Руслана — моя сім'я, моє серце і душа. І без них я просто не уявляю свого життя. А Ліза — вона теж частинка мене. Маленька дівчинка, яка потребує моєї любові та підтримки. 

- Обов'язково одужає, — злегка охриплим від хвилювання голосом промовив я. - А тепер, мої любі, ми вмиємося, переодягнемося і поїдемо в парк. На нас чекають гойдалки та смачна піца. І, до речі, пропоную ще поїхати в магазин дитячого одягу. Як вам така ідея?

- Ну, дівчатка люблять купувати всякі речі. Мама і бабусі кажуть, що шо... шоп...

- Шопінг, — приходить на допомогу братові Ліза, а на її губах, нарешті, з’являється посмішка.

- Точно, шопінг. Він підіймає настрій. Ліза вже почала посміхатися. А якщо ми ще купимо їй гарну сукню... , — Максимка хитро примружився, а в його очах спалахнули пустотливі іскорки. - Ну, і мені можна щось для настрою купити.

Діти переглянулися і кімната наповнилася їхнім веселим сміхом.

- Ну, значить вирішено, їдемо на шопінг, а потім парк, гойдалки та смаколики. Будемо підіймати вам настрій, — підтримав я дитячий, дружний сміх.

- Ти у нас найкращий, тату, — видихнув Максимка, обіймаючи мене за шию.

А коли маленькі ручки Лізи невпевнено, але все ж приєдналися до обіймів брата та обвили мою шию — у моєму серці спалахнув цілий феєрверк неймовірних емоцій.

*******

- Денисе, у вас дійсно все добре? Ти нічого не приховуєш від мене? — я пильно дивлюся на хлопця, намагаючись зрозуміти причину моєї незрозумілої тривоги.

Не знаю, може, я дійсно занадто накручую себе або в мене починається параноя, але... Так, мені не дає спокою сьогоднішня розмова з Русланою. Хоча розмовою це можна назвати з великим натягом. Руся в основному спілкувалася з дітьми. А мене лише запитала, як я справляюся з дітьми й чи не потрібна мені допомога дідусів та бабусь. Кілька коротких, сухих фраз. Загалом, вона точно не горіла бажанням розмовляти зі мною. І хоча в даній ситуації її ставлення до мене виглядало цілком логічно, але її надмірна нервозність... Я надто добре знаю свою дружину. І лише з одного її напруженого погляду зрозумів — її явно щось турбує. Принаймні, вчора вона розмовляла зі мною цілком спокійно. І навіть трохи розповіла про перший день конференції. А ось сьогодні...

- У нас все чудово. Ось тільки нещодавно повернулися з бізнес-центру, в якому проходить конференція. До речі, Антон, я дуже вдячний тобі та Русі за те, що допомогли здійснитися моїй мрії. Знаєш, це так круто відчувати себе частиною команди справжніх професіоналів, — із захопленням видихає Денис, а його очі просто сяють від щастя. - Загалом, день був цікавим і насиченим. 

- І ніяких неприємних моментів не було? — попри позитивний настрій Дениса, я все ж не можу заспокоїтися. — Просто мені здалося, що Руслана... Загалом, гаразд, проїхали. Напевно, я занадто себе накручую.

- Не переймайся. Адже я поруч і точно не дам нікому образити Руслану, — вже серйозно каже хлопець. - Ну, гаразд, мені час іти. Ми ще хочемо в магазин сходити за подарунками для малечі. До зв'язку і не накручуй себе.

Мені здається, чи в голосі Дениса справді з’являються нотки роздратування і він хоче якнайшвидше закінчити нашу розмову? І перш ніж він встигає відключитися...

- А що ж це наш доблесний охоронець...

Мене немов пронизує розряд струму, коли я чую зухвалий і глузливий голос... Микити. Дихання збивається, а серце... Воно готове вискочити з грудей і подолати сотні кілометрів, щоб опинитися поруч із Русланою. І в мене з моїм серцем зараз одне бажання на двох.