Розділ 32

- Я знаю. І визнаю свою провину. Але в мене є шанс усе виправити.

- Це запитання чи твердження? — посміхаюся я, пильно дивлячись у потемнілі очі чоловіка. — Хоча... це вже не так і важливо. Я тут подумала і вирішила, що мені теж потрібне перезавантаження і... реванш. Після всіх новин і сюрпризів, які останнім часом звалилися на мою голову, я теж «не виводжу». Та й не скористатися шансом трохи відволіктися і відпочити від проблем було б нерозумно. Поєднаю, так би мовити, приємне з корисним.

- Ти зараз про що? - напружився Антон, а в його очах  промайнула настороженість. - Я щось пропустив?

- Ну, не тобі ж одному підносити несподівані сюрпризи, — розпливлася я в наймилішій посмішці. - Гаразд, не буду тримати тебе в напрузі, а то ти явно не в тому настрої... Загалом, сьогодні нам надійшло запрошення на конференцію рестораторів. Для мене це справді несподіваний і, головне, своєчасний подарунок долі. П'ять днів, звичайно, замало для масштабного перезавантаження, але при великому бажанні... Може, це дійсно мій шанс переосмислити своє життя і почати...

- Так, стоп.  Наскільки я зрозумів, запрошення прийшло для нас двох? То чому ти вирішила, що я відпущу тебе...

- Тому що ти обіцяв не тиснути на мене. Обіцяв не маніпулювати моїми почуттями. Казав, що боїшся втратити мене. Але поки я не бачу підтвердження твоїм словам. Якщо ти дійсно кохаєш мене, то повинен зрозуміти. Я втомилася і справді більше «не виводжу». Новина про твою зраду, поява в нашому домі Лізи, знайомство з твоєю... Наташею, розмова з батьками, суперечка з Микитою. У мене таке відчуття, що я потрапила в снігову лавину, яка все більше і більше затягує мене. І якщо я не спробую вибратися з неї... Антон, ти знаєш, що я дуже люблю тебе. Але за ці кілька днів... Я ніби опинилася в паралельному житті, в зовсім  іншій реальності. І це невідоме життя та реальність пригнічують мене. Знищують усі мої почуття та емоції. Так, я намагаюся бути сильною і не показувати свій біль та відчай. Але водночас я розумію, що довго так не витримаю.  І знаєш, з твоєю допомогою чи без неї, я все одно вирвуся зі сніжної лавини. І на конференцію я поїду сама, — рішуче видихнула я. —  А ти, якщо справді відчуваєш до мене ще хоч якісь почуття...

-  Я кохаю тебе і не хочу втратити. І можеш вірити мені чи ні, але я зроблю все можливе й неможливе, щоб допомогти тобі вибратися зі сніжної стихії, — Антон підійшов до мене й обережно взяв мої руки у свої. -  Коли тобі треба виїжджати на конференцію?

«Серйозно? Ось так просто? Невже мені все-таки вдалося приборкати грізного звіра? І він готовий відпустити мене на волю?» — подумки радію я своїй хоч і маленькій, але все ж перемозі.

І якщо чесно, то мені дуже хочеться вірити, що Антон дійсно почув і зрозумів мене. Навіть не зважаючи на його зраду, дивну поведінку,  спалахи неадекватних емоцій... Зараз поруч зі мною знову мій Антон. І якби можна було повернути час назад... Але минуле не повернути, а сьогодення і майбутнє надто примарні. І зараз точно не час розслаблятися.

- Завтра. Тільки от з дітьми... Я ще не встигла батькам зателефонувати. Хоча... я, поки що не вирішила, кому з них дзвонити, — нервово посміхнулася я, вивільняючи руки з теплих обіймів долонь чоловіка. - Діти, швидше за все, захочуть бути разом. А мої батьки, хоча начебто й адекватно поставилися до Лізи...

-  Не треба  нікому дзвонити. Адже саме через мене наша сім'я опинилася в такій... непростій ситуації. Значить, мені й розрулювати її. Діти залишаться вдома разом зі мною. Ти ж сама казала, що мені треба звикати до Лізи й вчитися спілкуватися з нею. Тим більше мені здається, що вона стала трохи більше довіряти мені. Загалом, не переймайся, з дітьми я постараюся впоратися сам. Але від допомоги дідусів і бабусь теж не відмовлюся. Але тільки в крайньому разі. До речі, я тут подумав, — примружився Левченко, а в його очах спалахнули хитрі іскорки, — запрошення на конференцію ж на двох осіб. Так, дитинко, ти тільки не сердься, а спочатку вислухай мене. Ніхто не збирається обмежувати твою свободу. Просто відпускати тебе одну... Загалом, якщо з тобою поїде Денис, то мені точно буде набагато спокійніше. Він хлопець надійний, відповідальний. До того ж навіщо тобі трястися в поїзді, якщо можна з комфортом дістатися на машині. Та й ти сама не раз говорила, що Денис хлопець здібний і в майбутньому у нього є всі шанси відкрити свій ресторан. І поїздка на конференцію точно піде на користь нашому талановитому адміністратору. Та й удвох у чужому місті все-таки веселіше і...

- Надійніше. Для тебе так точно. Все під контролем, — посміхнулася я. — Хоча в принципі... мені подобається твоя ідея. Денису дійсно буде цікаво на конференції. А знаючи, наскільки він чесний і порядний хлопець... Гаразд, Левченко, доведеться повірити, що ти дійсно піклуєшся про мене, а не намагаєшся контролювати кожен мій крок.

- Ти мене ображаєш, дитинко. Я не настільки підлий тиран, щоб обмежувати твою свободу, — насупився Антон.

- Дуже на це сподіваюся. І якщо з моєю поїздкою та свободою дій ми розібралися... Хтось обіцяв дітям свято з нагоди здійснення їхньої мрії. Думаю, Максимко і Ліза вже зачекалися нас. До речі, мушу визнати — ти все-таки намагаєшся виправляти свої помилки. Хоча... краще б ти їх не робив, Левченко, — з гіркотою видихнула я і, відчинивши двері, вийшла з кабінету.

***

Друзі, сьогодні на мої історії діють шалені знижечки!

"Зрадник. Ми тебе (не) пробачимо."

- Це моя дитина?! Моя? - Колишній безжально наступає, а я сильніше притискаю малюка до грудей.
- Ти не маєш жодного відношення до мого сина! - Зараз я маю зробити все, щоб ця людина ніколи не дізналася правду.
- Скільки йому?! - Примушує втиснутись у стіну.
- Я...
Його очі темніють, і я розумію, що все дуже погано, бо він побачив обличчя сина. Свою цілковиту копію.
Андрій Кондратьєв покинув мене вагітну. Розтоптав. Викинув зі свого життя як використану річ. А зараз... Зараз він повернувся і хоче забрати мого сина.