Розділ 30

— Моя найбажаніша й найулюбленіша дівчинка. Тільки моя, — хрипить Антон, жадібно й вимогливо впиваючись своїми губами в мої.

 Моє серце злякано завмирає, а я вся перетворююся на натягнутий нерв. У поцілунку Антона немає ані краплі ніжності й тепла. Усіх тих почуттів, які він завжди дарував мені. Його губи немов мучать мене, таврують, підтверджуючи слова їхнього господаря: «Ти моя. Завжди була і будеш моєю. Я нікому тебе не віддам». І їхня наполегливість, яка балансує на межі божевілля та жорстокості, лякає й шокує мене. А коли він заносить мене до кабінету і я чую звук зачинених дверей, моє тіло взагалі огортає крижаний холод.

 Мені страшно! Господи, мені ще ніколи не було так страшно. Адже ще кілька хвилин тому я навіть не могла уявити, що буду боятися залишитися наодинці зі своїм чоловіком. І вкотре мені хочеться, щоб весь той жах, який відбувається в моєму житті, виявився просто сном. Так, нехай цей сон страшний, гнітючий і часом зовсім неадекватний. Але у мене хоча б буде маленька надія на те, що я прокинуся, відкрию очі й...

- Яка ж ти у мене... Тільки моя, — гарчить мені в губи Антон, розбиваючи мою і так надто примарну надію.

Ні, це не сон. А очі, що палають пекельним вогнем, хрипке гарчання, важке, пекуче дихання і міцні обійми, з яких просто нереально вирватися — це все реальність. І найжахливіше в цій реальності те, що поруч зі мною в цьому замкнутому просторі перебуває... абсолютно незнайомий мені чоловік. Так, незнайомий, бо цей агресивний і неадекватний чоловік зовсім не схожий на мого ніжного, турботливого і люблячого Антона. І як приборкати цього розлюченого звіра, я не знаю. Але й перетворюватися на слухняну здобич, яка, склавши лапки, сама полізе в пащу хижака, я не маю бажання.

- Антон, припини, ти... ти лякаєш мене, — хриплю я, впираючись долонями в груди чоловіка і намагаючись хоч трохи збільшити відстань між нами.

І на якусь частку секунди мені здається, що в його  очах  з'являється усвідомлення того, що відбувається. А міцний захват його рук злегка слабшає, даючи мені можливість перевести подих і...

- Лякаю? Ти перебільшуєш, дитинко, адже я не монстр і не чудовисько. І ти прекрасно знаєш, що ніколи не скривджу тебе. Я кохаю тебе. Дуже сильно кохаю і хочу розвіяти всі твої сумніви. Я не дозволю непотрібним думкам оселитися у твоїй гарній голівці, — Антон знову міцно стискає мене у своїх обіймах, а його губи й руки з ще більшою наполегливістю починають "доводити його любов до мене".

 А всі мої спроби чинити опір спонукають чоловіка до ще активніших дій. І я відчуваю, що в мене скоро зовсім не залишиться сил, щоб вистояти в цій нерівній боротьбі... 

 Дзвінкий ляпас оглушує немов потужний гуркіт грому і змушує завмерти Антона. А пекельний вогонь, що горів у його очах, згасає, поступаючись місцем здивуванню та розгубленості. Та і я сама перебуваю в шоці від своїх рішучих дій. І розгублено переводжу погляд з палаючої щоки чоловіка на свою долоню.

«З глузду з'їхати! Я справді дала йому ляпаса?! Хоча хіба у мене був вибір? До чого ми з тобою докотилися, Левченко!» - з гіркотою думаю я, знову підіймаючи погляд на чоловіка. 

І хоча в цій ситуації немає місця для радісних емоцій, але моє серце все ж трохи оживає. Хоч і таким радикальним методом, але мені, здається, все ж вдалося вгамувати розлюченого звіра всередині Антона. І щоб знову не втратити контроль над ним... Ні, битися в істериках і влаштовувати скандал я не збираюся. Я впевнена, що крики й звинувачення чоловіка у всіх смертних гріхах у нашій ситуації навряд чи допоможуть. Тому я, користуючись «завислим» станом чоловіка, обережно вивільняюся з його обіймів і з полегшенням видихаю, коли мої ноги торкаються підлоги. Ну, а тепер можна й поговорити про дивні й дикі методи доведення його кохання.

- Ні, Левченко, ти не монстр і не чудовисько. Але ти вже не той Антон, якого я знала, — тихо промовляю я, і мій голос звучить досить спокійно й упевнено. - Хіба той хлопець, якому я віддала своє серце десять років тому, зміг би спочатку зрадити мене, а потім опуститися до такого... неадекватного способу довести свою любов до мене? Хіба мій найніжніший, турботливий, рідний і коханий чоловік міг перетворитися на холодного, бездушного егоїста і власника? Мій Антон ніколи не дозволив би говорити про мене як про річ, яка належить тільки йому. І тому справжньому Антону не потрібно було доводити свою любов до мене, тому що...

Я замовкаю, намагаючись впоратися з почуттями та емоціями, які накривають мене. Та й очі, якось зовсім не вчасно, починають наповнюватися сльозами. Але зараз точно не час лити сльози. Тим більше, що Антон уже встиг впоратися зі своїми емоціями й знову спробував обійняти мене.

- Руслано, дівчинко моя, я такий винний і...

- Ні, Левченко, не торкайся мене і не повторюй своїх помилок, щоб остаточно не втратити мою довіру, — рішуче перериваю чоловіка, не даючи йому обійняти мене. - І наберися терпіння все ж вислухати мене. Раніше тобі не потрібно було доводити свою любов, бо я бачила її у твоїх очах, у кожному твоєму русі, у словах, поглядах, подиху. І я завжди була впевнена, що твої почуття справжні й щирі. А тепер...