Розділ 29

- Руслано, коли тобі набридне грати в благородство і ти, нарешті, зрозумієш, що твій чоловік не гідний тебе... Загалом, я хочу, щоб ти пам’ятала — я поруч. І ти завжди можеш покластися на мене. І повір, я точно ніколи не зраджу тебе. Можеш навіть не сумніватися. Тож подумай і, врешті-решт, зроби правильний вибір. І, до речі, якщо все-таки вирішиш подавати на розлучення — у мене є хороший адвокат.

Мені вистачає кількох секунд, щоб оцінити всю критичність і без того напруженої обстановки.  Судячи зі спотвореного гнівом і ненавистю обличчя Антона, його межа терпіння дійсно вичерпана. Своєю нахабною поведінкою Микита перейшов усі межі дозволеного, спеціально провокуючи його на конфлікт. Я миттєво опиняюся між чоловіками й упираюся долонями в груди чоловіка, намагаючись утримати його й запобігти бійці, що назріває.

— Антон, заспокойся! Він же спеціально провокує тебе, —  намагаюся заспокоїти чоловіка.

Але в його очах вирує просто  нестримна буря гніву, злості, роздратування... Загалом, мені самій точно не впоратися з цією стихією. Ще й цей гад Гладун ніяк не заспокоїться, явно намагаючись відірватися на повну.

— Загалом, я готовий підтримати тебе, Руслано. Тож добре подумай і не бійся зробити рішучий крок у нове життя. Дай собі шанс стати по-справжньому щасливою.  Та я тисячу разів готовий повторити, що Антон не гідний тебе. Він завжди заздрив мені, і боротьба за тебе перетворилася для нього на нав'язливу ідею перемогти в ній.  І знаєш, якби він дійсно кохав тебе, то ніколи б не купився на дешевий... Загалом, кидай цього зрадника, поки він остаточно не зіпсував тобі життя, —   слова Микити, сповнені злості, роздратування і ще якихось зовсім незрозумілих почуттів та емоцій, валяться на мене немов бурхливий гірський потік.

І я відчуваю, що якщо зараз не зупиню його, то...

- Ах ти, сволота! Охорона!

 Грізне гарчання Антона і мій, на межі відчаю, гучний вигук вириваються одночасно, зливаючись в один синхронний звук. І я дуже сподіваюся, що, почувши цей своєрідний дует, до нас підійде допомога. А поки я немов мавпочка вишу на шиї вже абсолютно некерованого вогнедишного дракона, який не припиняє спроб розім'яти свої кулаки на Микиті.

«Ну, все, безкоштовне екстремальне шоу для наших відвідувачів  вже гарантовано. Ще й з господарями ресторану в головних ролях. Скоро мені доведеться загадувати бажання біля акваріума із золотими рибками. Хоча рибки мені  навряд чи допоможуть. Судячи з усього, найближчим часом спокій мені буде тільки снитися.»

— Руки прибрали? — потік моїх думок перериває роздратований голос Микити, що зливається з тихими, але наполегливими голосами охорони. — Краще заспокойте свого неадекватного господаря. Руслано, а ти все-таки поміркуй над моїми словами. Все, йду, я йду.

Висіти на шиї у чоловіка й одночасно намагатися побачити, що коїться за спиною, — ще те непросте завдання. Але й відпускати Антона, який розлютився не на жарт, я теж поки не наважуюся. І тільки коли голоси Микити й охоронців віддаляються, я з полегшенням видихаю. Ну, здається, пронесло. Принаймні бійки вдалося уникнути, а от з іншими проблемами... Микита, звичайно, ще той негідник і провокатор, але в його словах все-таки є частка правди. Адже я дійсно не наважуюся зробити крок у нове життя, бо це буде... вже не моє життя. Або все-таки моє? Просто треба хоча б спробувати...

 - Я не відпущу тебе, — я здригаюся від хрипкого і все ще сповненого гніву та злості голосу Антона.

І  зовсім гублюся,  коли розумію, що мої руки вже не обіймають його шию, а я перебуваю в міцних обіймах чоловіка. Мало того, здається, він уже встиг проникнути в мої думки. І судячи з потемнілих очей Антона, в яких вирує яскраве, пекуче полум’я, вони йому точно не сподобалися.

-  Ти моя. Чуєш, Руслано. Ти завжди була і будеш моєю. Я нікому тебе не віддам, — гарчить Левченко, притискаючи мене до своїх грудей.

І це далеко не ніжні обійми, до яких я звикла. Він притискає мене з такою силою, що мені важко не те що поворухнутися, а навіть вдихнути. А коли Антон виносить мене із зали й швидко прямує в бік нашого кабінету...

-    Антон, що ти робиш? Нам треба до дітей. І там... там відвідувачі, — відчуваючи, як перелякано завмирає моє серце, я ледве видихаю. — Їм треба якось пояснити... Відпусти мене негайно.

  -   З відвідувачами Денис розбереться. За дітьми теж є кому доглянути. А у нас з тобою, дитинко, є справи важливіші. Здається, Микита все-таки встиг запустити сумніви у твою гарну голівку. І я маю намір розвіяти їх якомога швидше. Я так за тобою скучив, моя дівчинко. Моя найбажаніша й улюблена дівчинко. Тільки моя, — прохрипів Антон, жадібно й вимогливо впиваючись губами в мої губи.