Розділ 27

Моє серце тривожно завмирає, коли я бачу, як до ресторану заходить Антон, тримаючи за руки Максима та Лізу. Їхня поява стає для мене несподіваним сюрпризом. А сюрпризи останнім часом я чомусь не дуже люблю. Якось так складається, що вони приносять здебільшого негативні емоції. А оскільки ми з Антоном ніби домовилися, що поки я буду на роботі, він з дітьми побуде вдома... Загалом, за кілька секунд у моїй голові пролітає ціла зграя думок. І позитивними їх можна назвати з дуже великою натяжкою.

Я згадую, яким розгубленим виглядав Антон, коли проводжав мене на роботу. Мабуть, він до останнього моменту все ж сподівався, що я передумаю і залишуся з дітьми. Але незважаючи на його благальний погляд, я вирішила не піддаватися емоціям. Так, не скажу, що мені легко бути такою категоричною і непохитною. І бачити завжди впевненого в собі чоловіка, який ніколи не боявся труднощів, за винятком... Так, така іронія долі, єдиний раз, коли Антон злякався труднощів і здався, виявився фатальним для нашої родини. І хоча в моєму серці вирував справжній ураган суперечливих почуттів та емоцій, я все ж змогла взяти себе в руки. Зрештою, Левченко вже досить дорослий хлопчик і повинен сам нести відповідальність за свої вчинки. І час, проведений з дітьми...

- Мамочко, тітка Руслана! - радісні крики Максима і Лізи дуже навіть вчасно відволікають мене від тривожних думок.

І, дивлячись на їхні радісні личка, я трохи заспокоююся. Діти посміхаються, і це вже хороший знак. А коли Максим і Ліза, підбігши до мене й опинившись у моїх обіймах, починають із захопленням розповідати, що тато відкрив їм таємницю про те, що вони брат і сестра... Тут уже настає моя черга розгублено і здивовано дивитися на Антона. Якщо чесно, то я все ж сумнівалася, що він зважиться на такий відповідальний крок, не чекаючи моєї допомоги. Ні, я, звичайно, ніколи не вважала Антона боягузом і знову ж повторюся — він завжди був сильним, впевненим і відповідальним чоловіком.

"Так, Руслано, здається, твоє серце знову вступає в суперечність зі здоровим глуздом і не хоче вірити в реальність того, що відбувається. Антон для тебе просто батько-герой і взагалі найкращий чоловік на землі. А про його зраду ти забудеш тільки тому, що він виконав свій прямий обов'язок і все-таки зважився поговорити з дітьми?! " — подумки стримую себе і намагаюся взяти під контроль своє серце.

Але варто мені побачити на губах чоловіка посмішку, а в погляді тепло і ніжність, якими він немов огортає мене і дітей...

- Мамочко, а уявляєш, у нас з Лізою навіть мрії однакові були. Ми обоє хотіли братика і сестричку. І тепер вони збулися. А тато запропонував відзначити цю радісну подію в нашому ресторані. Я пообіцяв Лізі, що ми замовимо багато смаколиків, — весело базікає синочок, обіймаючи мене ручками за шию.

А я все ж наважуюся перервати зоровий контакт з чоловіком і намагаюся взяти під контроль свої емоції. Так, Антон заслужив невеликий плюсик у карму за те, що поговорив з нашими батьками та дітьми. Але ж саме з його вини наша сім’я опинилася в цій непростій ситуації. І я вже точно не повинна розпливатися калюжкою від його ніжного погляду. Загалом, мені потрібно докласти чимало зусиль, щоб впоратися зі своїм неслухняним серцем. До речі, найкращий спосіб відволіктися від непотрібних думок та емоцій — це перемикнути свою увагу на дітей.

— Ми обов’язково пригостимо Лізу смаколиками, тільки спочатку треба пообідати, — посміхаюся я, обіймаючи Максима та Лізу.

- Ага, ми знаємо. Ми з Максимком пообіцяли дядькові... ой, — Ліза замовкає, розгублено дивлячись на мене, а потім переводить погляд на Антона.

- Татові. Ми з Лізою пообіцяли татові, що спочатку обід, а потім вже солодощі, — одразу ж прийшов на допомогу сестрі Максим.

- Значить, татові? Цікаво, цікаво. Це я вдало сьогодні зайшов до вашого ресторану, — я здригаюся, почувши над головою сповнений тріумфу й зловтіхи голос, який належить...

Я повільно підіймаю голову в надії, що, можливо, через нервове напруження в мене почалися слухові галюцинації. Хоча кого я хочу обдурити, буквально кілька хвилин тому я пройшла черговий тест на міцність і витримку моєї нервової системи, спілкуючись із цим чоловіком. Микита Гладун — колишній друг Антона, який уже давно став нашим непримиренним конкурентом. І який одержимий прямо маніакальним бажанням знищити не тільки наш бізнес, а й зруйнувати нашу сім’ю. Але за досить довгий час спілкування з цим « володарем світу», ми з Антоном навчилися досить спокійно реагувати на його провокації. І сьогодні я дуже навіть культурно і стримано припинила його чергову спробу «підкотити» до мене. Ось тільки побачивши Антона і дітей, я зовсім забула про Микиту. А він, мабуть, почув веселе щебетання дітей і тепер...

- Наскільки я зрозумів, в ідеальній родині Левченків не все так гладко і прекрасно, як здається, — на губах Микити грає хижа посмішка, а його очі спалахують пекельним вогнем.