Розділ 25 Антон

Поки я розмірковую, як правильно відповісти на запитання дітей, Максим і Ліза обмінюються допитливими поглядами, ніби намагаючись побачити в очах одне одного підтвердження моїх слів. А моє серце тривожно завмирає, коли я бачу, як у їхніх очах спалахує феєрверк емоцій. Розгубленість, здивування, зацікавленість і... Я навіть перестаю дихати й боюся повірити в реальність того, що відбувається, коли в очах моїх дітей спалахують іскорки радості.

- Клас! Моє бажання збулося! У мене тепер є справжня сестричка! - першим вибухає справжніми й по-дитячому щирими емоціями Максимко. - Тату, мені сподобалася твоя таємниця. Лізо, а ти рада, що ти моя сестричка? Я дуже радий.

На губах сина грає щаслива посмішка, а я, нарешті, трохи розслабляюся і роблю вдих. Так, я розумію, що мені ще доведеться відповісти на досить непрості запитання дітей, але головне, що перший крок зроблено і, судячи з реакції дітей... У тому, що син прийняв мою правду і радий появі в його житті сестри, я вже не сумніваюся. Та й Ліза, здається, задоволена, що у неї з'явився брат.

- Я теж рада. І в мене збулося аж дві мрії. Тепер у мене є братик і..., — збентежено посміхається дівчинка, переводячи погляд з брата на мене. - І тато?

Ліза пильно дивиться на мене, ніби ще до кінця не вірячи в те, що я її батько. Мабуть, їй набагато легше було повірити й прийняти несподівану появу брата. Та це й не дивно. З Максимом вони відразу знайшли спільну мову, а от зі мною... Мене не було в її житті з самого моменту народження. Дівчинка нічого не знала про мене, а лише могла мріяти про якийсь примарний образ батька. І тепер, коли я так несподівано з'явився, та ще й не в найпростіший період її життя... Загалом, тепер тільки від мене залежить, чи прийме вона мене, чи ні.

- Ідіть до мене, мої любі, — тихо промовляю я, дбайливо обіймаючи дітей. — Я знаю, що у вас до мене багато запитань. І я обов'язково постараюся на них відповісти. Але головне, ви повинні знати — я люблю вас і буду дуже старатися бути для вас хорошим батьком.

— Тату, ти у мене найкращий. І я дуже люблю тебе. А ти... ти ж будеш любити й Лізу, і мене? Правда? — притиснувшись до моїх грудей, тихо видихає Максимко. - Ти ж наш спільний тато? 

«Ну, що, горе - татусь, настав час розгрібати свої косяки й відповідати за необдумані вчинки та зраду. Так, діти прийняли одне одного, але це не означає, що ти вже вирішив усі проблеми. Тож роби все можливе й неможливе, щоб не поранити їхні маленькі сердечка.»

- Синку, я обіцяю, що моєї любові вистачить на вас обох. Так вийшло, що ви абсолютно несподівано з'явилися в житті одне одного. І вам поки що важко зрозуміти, чому у вас різні мами й один спільний тато. Коли ви станете дорослішими, я обіцяю, що ми знову повернемося до цієї розмови. І я сподіваюся, що ви зможете зрозуміти й пробачити мені. А поки що... — я посміхаюся і гладжу їх по голівках. - Я дуже радий, що ви подружилися. І оскільки ваша мрія збулася... Пропоную відзначити цю радісну подію смаколиками в нашому ресторані. 

- Ура, у нас буде справжнє свято! Тату, а можна буде ще морозиво замовити? Шоколадне і бананове. А ще лимонад і коктейлі. Загалом, я хочу, щоб Ліза спробувала всі смаколики, які є в нашому ресторані, — весело щебече Максимко, обіймаючи однією рукою мене за шию, а другою притягуючи до себе сестру.

А моє серце наповнюється теплом і ніжністю до двох малюків, які довірливо притискаються до мене. У їхніх очах світяться щирі почуття й емоції. А найголовніше — я бачу в їхніх очах довіру до мене. І я буду останнім негідником, якщо не зможу виправдати її. Так, я поки не знаю, як буду виправляти свої помилки та розбиратися з тією непростою ситуацією, яку сам же і створив. Але в чому я точно впевнений — зроблю все можливе і неможливе, щоб в очах моїх дітей не згасли вогники щастя і вони не втратили віру у своїх найрідніших людей.

- Ну, гуляти так гуляти, — посміхаюся я, підморгуючи дітям. - Тільки спочатку я пропоную пообідати, а потім вже влаштувати дегустацію смаколиків.

- Обідати так обідати, — киває Максимко, навіть не думаючи сперечатись зі мною..

- Тим більше тітка Руслана точно не дозволить нам їсти солодке, поки ми не поїмо нормальну, здорову їжу, — втручаючись у нашу розмову, тихо, але впевнено промовляє Ліза.

- Які ж у мене слухняні, розумні та відповідальні діти. Ну, що, мої хороші, поїхали святкувати, — цілую дітей у маківки й підхоплюю їх на руки.

- Ось мама зрадіє, коли ми приїдемо. Адже вона любить сюрпризи. А тітці Руслані ми теж розповімо нашу таємницю? А ми потім поїдемо в парк? Тату, а ти будеш кататися з нами на гойдалках?

Поки ми виходимо з дому і сідаємо в машину, діти знову засипають мене питаннями. А я, слухаючи їх веселе щебетання, відчуваю, як у моєму серці прокидається надія на те, що ще не все втрачено і я зможу зберегти свою сім'ю. І коли ми з дітьми заходимо в наш ресторан і вони, побачивши Руслану, з радісними вигуками кидаються до неї, я не можу стримати посмішку.

 Ось тільки вона відразу зникає, коли я бачу за одним зі столиків чоловіка, який зацікавлено стежить за моєю дружиною та дітьми. А потім він повертає голову і наші погляди перетинаються...