Розділ 20

Збентежені обличчя батьків, їхні погляди, сповнені нерозуміння та несприйняття того, що відбувається, і гнітюча тиша, яка висить у повітрі.

 Наші батьки перебувають у такому самому шоці, який я пережила кілька днів тому. І мені здається, вони поки що не до кінця усвідомлюють, що все, сказане Антоном, — це реальність.

 Хоча чому я дивуюся. Мені й самій досі хочеться вірити, що все, що відбувається, — дивний і безглуздий сон. Тож я дуже навіть розумію реакцію батьків на одкровення Антона. І хоча я, на відміну від них, була готова до цієї розмови... Та кого я обманюю, я ледве стримувала свої емоції, слухаючи чоловіка. Мені цілком вистачило вчорашнього повернення в минуле. І безсонної ночі після непростої розмови з Антоном. Так, я погодилася його вислухати, бо не хотіла повторити його помилки. Піти, відштовхнути, навіть не спробувавши прислухатися до аргументів і прохань коханої людини. Не скажу, що завдяки правді чоловіка мені стало легше розібратися зі своїми почуттями та емоціями, але все ж... Загалом, зараз у моїй голові повний хаос, а дзвінка тиша і розгублені погляди наших батьків, які я відчуваю на собі...

" Так спокійно, Руслано. Ти головне тримай себе в руках і не думай піддаватися емоціям. Так, ситуація, м'яко кажучи, неприємна. Але ти, сподіваюся, не збираєшся жаліти себе й обливатися сльозами? Та й битися в істериках, звинувачуючи чоловіка-зрадника у всіх смертних гріхах, точно не твій варіант», — відчуваючи, як очі зрадницьки наповнюються сльозами, подумки стримую себе.

- Я розумію, що дуже винен. І знаю, що вам важко прийняти все, про що я розповів, — хрипкий голос Антона порушує дзвінку тишу. - Але минуле вже не повернути, і ті помилки, які я зробив... 

- Помилки?! Зраду, егоїзм і боягузтво ти називаєш помилками? Ти взагалі розумієш, що накоїв? — я здригаюся від гнівного вигуку батька Антона, а атмосфера в кімнаті  починає загострюватися. 

— Розумію і хочу все виправити. Тому й зібрав вас усіх, щоб розповісти правду. Так, батьку, ти правий, я поводився як егоїст і боягуз. І я не збираюся виправдовувати себе. Я дуже винен і розумію, що зраду нелегко пробачити. Але якщо у мене буде хоча б найменший шанс... я не втрачу його. Ви ж знаєте, що для мене сім'я — це моє життя, — тихо промовив Антон, окидаючи поглядом мене і батьків.

- Ми це знаємо. Ну, до сьогоднішнього дня точно не сумнівалися в цьому. Ось тільки у тебе нібито з'явилася ще одна сім'я? — суворо промовив мій батько, кидаючи на Антона не найприязніший погляд. — І ось тут я щось не дуже розумію, як ти збираєшся все виправляти? І знаєш, Антон, при всій любові та доброму ставленні до тебе... Відразу попереджаю, я не дозволю тобі ображати мою дочку й онука. 

- Я повністю підтримую Ігоря. Руслану й Максимку ми точно зможемо захистити від твоїх неприємних і неадекватних сюрпризів і вчинків, синку. Ми ніколи не втручалися у ваші стосунки й вашу сім’ю, але... Потрібно вміти визнавати свої помилки й нести відповідальність за них.

Здається, чоловіча половина нашої родини вже встигла оговтатися від шоку. І судячи з їхніх гнівних поглядів... Загалом, Антону зараз точно не позаздриш. І як би я не злилася на чоловіка, але мені, якщо чесно, навіть стає шкода його. Хоча... адже він хотів боротися за сім'ю? А хто сказав, що ця боротьба буде легкою. І це ще наші мами не зовсім оговталися від шоку і поки мовчки спостерігають за чоловічими суперечками.

 Але найскладніша і найвідповідальніша розмова чекає на Антона ще попереду. Розмова з нашим сином і Лізою, які, поки нічого не підозрюючи, бігають у саду. Так, діти дуже швидко знайшли спільну мову. І з перших хвилин знайомства поводилися так, ніби давно знають одне одного. Хоча чому тут дивуватися. Адже вони все-таки брат і сестра.

- Мамо, мамо, а уявляєш, Ліза теж любить грати у футбол і малювати. А ще у неї, як і в мене, алергія на полуницю. А Максимка, так само як і я, дуже любить млинці та сирники, — взявшись за руки, у кімнату з веселими вигуками та криками забігають Максим і Ліза. - Мамо, а правда, що Ліза поки що з нами житиме? Ну, поки її мама одужає? Тітонько Руслано, а можна ми мультики подивимося?

Діти весело стрибають по кімнаті, навіть не підозрюючи, що зараз відбувається в серцях їхніх батьків, дідусів і бабусь. Вони щиро радіють тому, що в них спільні інтереси, смакові вподобання і навіть... алергія. І я, дивлячись на щасливі личка Максимка та Лізи, раптом чітко розумію — незважаючи на біль і образу, які живуть у моєму серці... Як би надалі не склалися наші стосунки з Антоном, я не зможу заборонити синові спілкуватися з сестрою. І, якщо чесно, то я дуже хвилююся, щоб розмова з батьком не згасила на їхніх обличчях щирі посмішки. А в очах не зникли іскорки щастя.