Розділ 18

— Та  не було у нас жодних стосунків, — з роздратуванням вигукує Антон.

І хоча останнім часом він уже кілька разів втрачав контроль над своїми емоціями й вибухав, мені все ж важко сприймати такий «вибуховий» образ мого чоловіка. А якщо до його вибухонебезпечного стану ще додати дивну й абсолютно незрозумілу поведінку Наташі, яка начебто приховала від Антона факт народження доньки й не збиралася втручатися в нашу сім'ю... Та ще і її величезне бажання поговорити зі мною...

Загалом, у моїй голові панує повний хаос і мені здається, що я зараз балансую на межі між правдою і брехнею. А спроба Антона переконати мене, що у них з Наташею не було ніяких стосунків, взагалі здається повним абсурдом. Тим більше, що результат їхніх «не стосунків» зараз мирно сопе в ліжечку нашого сина.

«Так, щось ти зовсім забрехався, Левченко. Я вже досить доросла дівчинка, щоб вірити в усю цю нісенітницю», — подумки посміхаюся я. А в моєму серці зароджуються не найпозитивніші почуття та емоції. І Антон, мабуть, вловивши їхнє віддзеркалення в моєму погляді, поспішає реабілітуватися.

- Дівчинко моя, вибач мені. Я справді дуже боюся втратити тебе. Напевно, тому мені важко стримувати свої емоції. Послухай, дитинко, я знаю, що тобі зараз важко повірити мені. І моя вина, що я замість того, щоб поговорити з тобою і пояснити те, що відбувається, просто втік, залишивши на тебе Лізу. І вже точно мені немає виправдання за те, що я сховав свій страх і розгубленість за гнівом і дратівливістю, які звалив на тебе. Але якщо ти даси мені хоча б найменший шанс... Руся, я справді не знав про Лізу. А моє короткочасне знайомство з Наташею важко назвати стосунками. Просто так збіглося, що ми зустрілися з нею не в найлегший для нас період життя і тому...

- Вирішили перезавантажитися і втішити одне одного? — вирвався з моїх грудей нервовий сміх. — Ну, молодці. Можна сказати, що ваше перезавантаження пройшло успішно. А тобою, любий, я взагалі пишаюся. Ти в мене, виявляється, не тільки успішний ресторатор, а ще й герой-рятувальник. І, як я розумію, ще й психологом можеш підробляти. Ні, я, звичайно, ніколи не сумнівалася у твоїх здібностях і завжди вважала тебе всебічно розвиненим чоловіком... Але тут ти мене дуже навіть здивував. Так, виявляється, я не так вже й добре знаю тебе. І ось знаєш, Антон, мені навіть трохи прикро... Ну, та годі, що це я зі своїми образами та претензіями. У тебе ж був «нелегкий період життя», тобі потрібна була підтримка. А тут я зі своїми проблемами.

- Це були наші спільні проблеми, а я не зміг впоратися з ними. Руслано, я знаю, що дуже винен перед тобою, — з гіркотою видихнув Антон.

 - І я розумію, що не маю права розраховувати на твоє прощення. Але я  прошу, дай мені можливість усе тобі пояснити. Повір, я не збираюся виправдовувати себе. Зраду важко виправдати. І я все життя, що залишилося, буду звинувачувати себе за те, що виявився боягузом і негідником. За те, що зрадив тебе, моя дівчинко. Я розумію, що минуле вже не повернути. І ти можеш сумніватися в кожному, сказаному мною слові. Але я дійсно завжди любив і буду любити тільки тебе. А Наташа... Я ніколи не давав їй хибних надій. Я знову ж таки не хочу виправдовуватися, але Наташа дійсно знала і розуміла, що я ніколи не кину тебе, тому що...

- Ти кохаєш мене. Знаю, так би мовити, з особистої розмови, —  посміхнулася я. - До речі, це ти з нею провів виховну роботу і сказав, що і як мені говорити? Бо мені якось важко повірити...

- Руся, я розумію, ситуація, що склалася, виглядає неоднозначно. Тому я й хочу поговорити з тобою. Я знаю, що тобі, так само як і мені, важко повертатися в минуле. Але щоб остаточно не втратити одне одного, нам, на жаль, потрібно знову пережити ті непрості для нас дні. І я дуже сподіваюся, що ти все ж зможеш почути й зрозуміти мене, — тихо промовив Антон, огортаючи мої руки теплом своїх долонь.

- Мені ця розмова не потрібна. І взагалі, у мене немає часу й бажання здійснювати разом з тобою екскурсію в минуле. Лізі стало краще, і вона точно проспить до ранку. Таблетки я купила. Тож мені час до сина, — спробувала я вивільнити руки з міцних і, незважаючи ні на що, таких рідних і надійних долонь чоловіка. - А завтра вранці я прийду і...

- Ні, дитинко, я не відпущу тебе. І можеш не дивитися на мене таким нищівним поглядом. Я більше не хочу відкладати цю розмову. Я й так через свій страх і боягузтво втратив занадто багато часу. До того ж я вже поговорив з Максимком і сказав, що вже приїхав з відрядження. А твоїх батьків попросив, щоб вони завтра привезли його  додому. І мої батьки теж приїдуть. Так, я розумію, що розмова буде нелегкою.  І я поки не знаю, як розповім нашому сину про його сестричку. Але я дійсно хочу, якнайшвидше, виправити цю непросту ситуацію, в якій, з моєї вини, опинилася вся наша родина. І дуже сподіваюся, що все ж зумію зберегти найдорожче, що у мене є. І я зроблю все можливе і неможливе, щоб ти знову довіряла мені. Я дуже люблю тебе, моя дівчинко. І мое серце належить тільки тобі, — злегка охриплим голосом промовив Антон, притягуючи мене до себе.