Розділ 15

Я переступаю поріг палати й завмираю, намагаючись впоратися зі своїми емоціями. А весь мій рішучий настрій починає давати збій, коли я бачу бліде, виснажене обличчя, яке зливається з білосніжними бинтами. Я не вважала за потрібне розпитувати Антона про аварію, в яку потрапила мама Лізи. І тепер перебуваю в шоку, дивлячись на її скалічене тіло. Лікар правий - це дійсно диво, що Наташа залишилася жива. І які б найнегативніші почуття та емоції я не відчувала до неї, зараз вони завмирають і ховаються в найдальші куточки моєї душі. Так, не буду приховувати, в якийсь момент в моїй голові спалахує думка про ефект бумеранга, але я відразу ж її припиняю. Не мені вирішувати, хто і як повинен нести відповідальність за свої вчинки. Я ж не хочу переступити межу, за якою перетворюся на мстиве, цинічне стерво. 

- Руслана... я... вибачте... мене, - завислу тишу порушує приглушений хрип. - Я не хотіла... якби... не аварія...

Я здригаюся від хрипкого, наповненого відчаєм і болем голосу і все ж наважуюся зробити кілька кроків углиб палати. Мені, незважаючи ні на що, потрібно контролювати свої емоції.

- Лікар дав мені всього п'ять хвилин, щоб поговорити з Вами. І я хотіла б, щоб Ви розповіли мені трохи про Лізу. Що вона любить їсти, на які продукти або ліки у неї може бути алергія. Ця інформація для мене зараз набагато важливіша, ніж з'ясування, хто і в чому винен, — підійшовши до ліжка, тихо, але вже більш впевнено промовляю я. - Та й Вам зараз потрібно менше хвилюватися, щоб швидше одужати та бути поруч з дочкою. Ліза дуже сумує.

- Моя дівчинка... я теж дуже... сумую за нею, — прошепотіла Наташа, а її очі миттєво наповнилися сльозами. - Руслана... я... так вдячна... Вам...

Ні, ну ось до чергових душевних виливів я точно не готова. Мої нерви й так вже на межі, а ліміт витримки наближається до нульової позначки.

- У нас дійсно мало часу, - трохи різкіше, ніж хотілося б, перервала я дівчину. - Тому я хочу отримати якомога більше інформації про Лізу. Якщо вже так вийшло, що вона... Загалом, я уважно слухаю Вас, Наташа.
***
- Все, на сьогодні відвідування закінчено. Я і так, здається, погарячкував, дозволивши Вам побачення, - увійшовши в палату, лікар кинув пильний погляд на Наташу, а потім з невдоволенням поглянув на мене. - Я ж попереджав Вас, Руслана, що будь-який стрес...

- Сергію Івановичу, ми розмовляли про мою дочку. Ось я трохи й... заплакала. Так що Руслана... вона не винна. І якщо можна... дайте нам, будь ласка, ще кілька... хвилин, — з благанням поглянула на лікаря дівчина.

- Гаразд, дві хвилини, не більше, - кивнув чоловік.

- Руслана, мені так багато... потрібно сказати Вам. Пояснити..., - тремтячим від хвилювання голосом вимовила Наташа, як тільки за лікарем зачинилися двері. 
- Я розумію, що дуже винна перед Вами. І я б ніколи... Але ця аварія... У мене просто не було... іншого виходу. Руслано, будь ласка, я Вас дуже прошу... Мені справді дуже... потрібно поговорити з Вами.

- Наташа, вибачте, але я не бачу сенсу в нашій розмові. А з Антоном Ви вже якось і без мене розберетеся у ваших стосунках і подальших планах на життя. Якщо чесно, то я взагалі воліла б не зустрічатися з Вами. І якби не Ліза... Загалом, бажаю Вам якнайшвидшого одужання.

"Ну, респект мені й повага. Здається, у мене непогано вийшло впоратися з мега відповідальною місією. Он навіть щось на зразок посмішки змогла зобразити. Тепер ноги в руки, Руся, і бігом з палати, поки твоя душевна доброта не зіграла з тобою злий жарт" — прямуючи до виходу, подумки підганяла я себе.

- Руслано, він любить тебе. Будь ласка... не піддавайся емоціям... і добре подумай. Тоді я теж діяла на емоціях... і зробила найбільшу..." — голос дівчини з кожним словом звучить все тихіше, немов втрачаючи свою життєву силу. 

"Будь ласка... дай мені можливість..."

Я все ж обертаюся, і наші з Наташею погляди перетинаються. Бачу в її очах стільки відчаю і болю, а ще надії на те, що я почую її. 

- Мені потрібно подумати. Про Лізу не турбуйся, я подбаю про неї. Одужуй, — видихаю я і, побачивши, як ожили її очі, швидко виходжу з палати.