Розділ 13

Дорога додому здавалася мені вічністю. А таксиста я взагалі готова була задушити за те, що він, як мені здавалося, їде дуже повільно. Я дуже переживала за Лізу і з кожною хвилиною моє серце все більше стискалося від страху. І я вже тисячу разів пошкодувала, що залишила дівчинку на Антона. Ні, він, звичайно, завжди був турботливим і люблячим батьком для нашого сина. І я була спокійна, коли чоловік залишався вдома з Максимом. Ну принаймні ось такої екстремальної ситуації у нас точно ніколи не було. Але нашого сина, на відміну від своєї дочки, Антон знав з народження. Всі його звички, уподобання в їжі, та я була впевнена, що він знав все про нашого хлопчика. А ось з Лізою...

"У неї червоні плями по всьому тілу і важко дихає" - в голові проносяться слова чоловіка і я, вже готова вискочити з таксі та бігти попереду нього. Так, я розумію, що моя поведінка багатьом здасться дивною і зовсім нелогічною. Переживати за чужу для мене дитину, ще й з огляду на те, що Ліза - дочка мого чоловіка і його коханки... Але переносити образу, злість, роздратування і ще купу негативних почуттів і емоцій на дитину я не можу. Діти не повинні нести відповідальність за вчинки своїх батьків. І взагалі, діти для мене - святе. І так, я не можу залишатися спокійною і байдужою, коли дитині погано. 

Загалом, коли таксі зупинилося біля наших воріт, я швидко вискочила з машини та побігла до будинку. На мою величезну радість швидка вже приїхала і я ледь не зіткнулася з жінкою, яка виходила з будинку.

- Так, мамочко, спокійно. Видихаємо, в непритомність не падаємо. А то ще й вас доведеться відкачувати. Я зробила укол і вашій дівчинці вже легше, - заспокійливо посміхнулася мені лікар. - Ваш тато молодець, вчасно викликав швидку. У дівчинки гостра алергічна реакція. І якщо ви не знаєте, що могло її викликати, то краще все-таки сходити в поліклініку. 

Я подякувала лікарю, пообіцяла, що ми обов'язково сходимо в поліклініку, і поспішила до Лізи. Дівчинка лежала на ліжку Максима, притискаючи до себе зайчика. Так, її маленький друг завжди був поруч. Ділив разом з дитиною її біль і страх. А ось я... Я завмерла на порозі кімнати, не наважуючись зробити перший крок до дівчинки. 

- Тітонько Руслано, Ви прийшли, - тихо промовила дитина. - А я... Я сумувала.

І коли я побачила, як ожили її очі й в них спалахнули радісні іскорки...

- Сонечко, я теж дуже скучила за тобою, — я підійшла до ліжка, присіла біля дівчинки та ніжно обійняла її. - Як ти себе почуваєш?

- Тітка лікар зробила укольчик і мені стало краще. Але плями все одно ще трохи сверблять. Тітка Руслана, а Ви з Максимкою прийшли? Ви більше не підете? - з надією поглянула на мене малятко. - Дядько Антон він хороший, але...

"Але він не знає, як поводитися з тобою. І боїться зізнатися, що ти його дочка, — з гіркотою подумала я. - І чим довше він буде тягнути зі зізнанням, тим складніше нам усім буде вибратися з лавини брехні." 

- Не піду. Будемо тебе лікувати, щоб плями більше не свербіли, — заспокійливо посміхнулася я дівчинці.
 
- А Максима? Він прийде мене провідати?

- Обов'язково прийде, Лізонька. Ось тобі стане краще і Максим прийде тебе провідати, — до кімнати увійшов Антон і, присівши біля нас, погладив дочку по голівці. 

- А щоб швидше одужати, тобі потрібно поспати, сонечко. Давай я вкрию тебе і твого друга. А... дядько Антон прочитає тобі казку. Відпочивай, моя хороша, — я накрила дівчинку ковдрою, поцілувала її в щічку і, вручивши в руки чоловікові книжку, вийшла зі спальні.
****
- Ліза заснула. Дитинко, якби ти знала, як я вдячний тобі за те, що ти приїхала. І підказала викликати швидку допомогу. Коли я побачив, як Ліза почала задихатися, зовсім розгубився... І якби не ти... Моя дівчинка..., — злегка охриплим голосом видихає Антон, намагаючись обійняти мене.

- Антон, чим ти її годував? - різко перериваю я душевні виливи чоловіка, ухиляючись від його обіймів.
 
- Руся, та що ж ти дивишся на мене так, ніби я спеціально нагодував дівчинку якоюсь гидотою, — з образою дивиться на мене чоловік. - Тим більше ти приготувала стільки їжі. Я просто розігрівав 

її. І всякі там чипси та інші шкідливі смаколики, які люблять діти, я не купував. Та Ліза й не просила мене. Я ж казав, що нам поки важко знайти спільну мову. Так, я, якщо чесно, навіть здивувався, коли вона сьогодні вранці попросила у мене полуницю. 

- Полуницю? І ти купив їй полуницю? А сам теж пригостився?

- Руся, ну, ти ж знаєш, що у мене на неї алергія. І у нашого Максима... Ось я й ідіот! - вигукнув чоловік, розгублено дивлячись на мене.

- Так, ось тут, Левченко, навіть сперечатися з тобою не буду, - посміхнулася я. - І знаєш, я тут подумала, що не готова ризикувати здоров'ям дівчинки, поки ти будеш звикати до неї та усвідомлювати, що вона твоя дочка. Тому я вирішила, що мені все-таки варто познайомитися... з її мамою.