Розділ 6

Я дивлюся в потемнілі очі чоловіка, в яких вирує справжня буря. І не здивуюся, якщо прямо зараз вони спалахнуть потужними розрядами блискавок. Ну, якщо чесно, то іншої реакції на наше спільне повернення в минуле я від нього і не очікувала. 

"Так, коханий, я пам'ятаю, що ми домовилися не згадувати про той непростий період нашого життя. І моє серце, так само як і твоє, наповнюється давно забутими почуттями та емоціями. Хоча... Я вже не впевнена, що ми з тобою відчуваємо одні й ті ж почуття. Як виявилося, я зовсім не знаю тебе. І моє особисте почуття провини, яке затаїлося в найдальшому куточку мого серця..."

- Послухай, Руся, я думаю, зараз не найвдаліший момент згадувати про минуле, - тихо промовив Антон, хоча я бачила, що він насилу стримує свої емоції. - Так, це був важкий, виснажливий період у нашому житті. Ми обоє втомилися і наговорили один одному багато зайвого. І якщо тобі стане легше... Готовий визнати, що саме я був винен у нашій сварці й короткочасному розриві відносин. Але ж ми змогли зрозуміти та пробачити один одного. І я впевнений, якщо зараз ми відкинемо свої емоції й спокійно поговоримо, то уникнемо тих помилок, які зробили п'ять років тому.
 
- А ти у мене виявляється благородний лицар. Готовий визнати свою провину і вберегти нас від помилок. Ось прямо закриєш своїми потужними грудьми нашу сім'ю від усіх проблем, які сам же і створив?! - нервово зареготала я. - До речі, я хотіла уточнити - маленька дівчинка, яка спить в кімнаті нашого сина - це теж... твоя помилка? Або я все-таки щось не так зрозуміла? І мені, судячи з твоїх слів, варто відкинути свої емоції й прикинутися наївною дурнюнею, яка не бачить очевидних речей. Вони, якщо я правильно тебе зрозуміла, ну, абсолютно не пов'язані з минулим. Тоді й правда, навіщо згадувати про нього. Ось тільки у мене є до тебе одне цілком логічне в ситуації, що склалася, питання. Про маленьку дівчинку Лізу, яка так схожа на нашого сина, ми теж забудемо? Хоча очевидно для тебе це взагалі не проблема. Ти ж про неї не згадував всі ці роки. Або я знову чогось не знаю і не розумію.

Ну ось, як я не намагаюся стримувати бурхливі емоції, вони так і норовлять вирватися на волю. Та я взагалі розійшлася не на жарт. І судячи з розгубленого погляду Антона, я зараз мало схожа на спокійну, врівноважену, миролюбну Руслану. І, якщо чесно, то я сама не в захваті від мого нового образу. Але за уїдливістю і стервозністю мені легше приховати свою образу і біль, які розривають моє серце. 

- Руслана, я тебе дуже прошу, заспокоймося, інакше ми знову наговоримо один одному зайвого. А я більше не хочу робити помилок. І я дуже сподіваюся, що ти зможеш почути та зрозуміти мене. Так, ти права, не можна забувати минуле, особливо коли воно навіть через роки нагадує про себе. І Ліза... Ти ж і так уже все зрозуміла. Так, вона моя... дочка, — тремтячим від хвилювання голосом вимовив чоловік. - Але повір, я дійсно не знав про неї. І сам був у шоку, коли мені вчора вранці зателефонували з лікарні й попросили приїхати забрати її. Сказали, що мама дівчинки потрапила в аварію і... Загалом, я не хочу навантажувати тебе подробицями вчорашнього, не найлегшого дня. Та я й сам поки що насилу вірю в те, що відбувається. І якби не побачив, як Ліза схожа на Максимку... Руся, моя дівчинко, я розумію, що дуже винен перед тобою. Але ж тепер уже нічого не зміниш. Та й Наташа, мама Лізи, сказала, що не хоче руйнувати нашу сім'ю. І якби не аварія... 
 
- Ти б ніколи не дізнався про те, що у тебе є дочка. І спокійно б жив без докорів сумління і не згадуючи про свою зраду, - з гіркотою видихнула я. - Антон, ти ж зрадив не тільки мене, а й нашого сина, Лізу і її маму. І знаєш, у що мені найважче повірити? І від чого мені найбільше гірко і погано на душі? Ти здався і поплив за течією, навіть не намагаючись чинити опір. І поки я продовжувала боротися за нашу мрію і молила Бога про дитину, ти зраджував мене. А потім з чистою совістю повернувся до мене і всі ці роки... Адже я була впевнена, тільки завдяки тому, що ми все ж змогли впоратися з усіма непростими випробуваннями й зберегли наші почуття, отримали найдорожчий в нашому житті подарунок - нашого хлопчика. Антон, я вірила тобі, а ти...

- А я виявився негідником і зрадником, - підвівшись і нависнувши наді мною, з роздратуванням видихнув чоловік. - Ти ж це хотіла сказати? Або ще краще - почути від мене? Так я і не намагаюся виправдати себе. Але якщо вже на те пішло, то ти, дитинко, сама винна в тому, що сталося. І можна сказати підштовхнула мене до зради. Так, я був не правий, коли після нашої сварки вирішив піти з дому. Але ж і ти сама була не проти паузи в наших стосунках і погодилася зі мною, що нам потрібно трохи відпочити одне від одного. Так би мовити, перезавантажитися, щоб остаточно не зруйнувати сім'ю. Згадай, я ж кілька разів приходив до тебе, намагався поговорити й знайти компроміс, щоб все-таки зберегти нашу сім'ю.

- Компроміс?! Відмовитися від нашої мрії про дитину після того, як ми пройшли стільки нелегких випробувань. Здатися тільки тому, що "ти втомився і більше не бачиш сенсу в цих нескінченних аналізах і процедурах"? Це ти називаєш компромісом? - обурено викрикнула я в обличчя Антона.

- Не відмовитися, а просто поставити на паузу. І визнай, я ж мав рацію. Варто було нам відпочити, відпустити ситуацію...

- І перезавантажитися. Ось з перезавантаженням ти впорався відмінно. Так би мовити, по повній програмі й з усіма наслідками, що з цього випливають. Ні, ну, цілком логічно. Дружина не хоче йти на компроміси, зациклена на бажанні мати дитину. А ти втомився і з огляду на те, що наші стосунки, як ти кажеш, були поставлені на паузу... Левченко, та у мене взагалі не повинно бути до тебе ніяких претензій. Ти ж практично відчував себе вільним чоловіком, — і хоча в моєму голосі прослизали нотки іронії, я все ж спробувала зобразити наймилішу посмішку.

Ну, а щоб остаточно "добити" схиленого наді мною вогнедишного дракона, доторкнулася долонею до його щоки й ніжно погладила її.