Розділ 5

- Чотири, — хрипло видихає Антон, остаточно вбиваючи надію, яка маленькою іскоркою ще жевріла в моєму серці.

- Чотири, — немов відлунням повторюю я. - Максиму теж чотири й вони з Лізою... Ну, одне радує, що я все ще перебуваю в здоровому глузді й не страждаю галюцинаціями. Хоча після такого "подарунка"... З розуму зійти! Левченко, ти навіть перевершив самого себе. Здивував так здивував! Довго готувався до такого "оригінального" привітання?! 

З моїх грудей виривається нервовий сміх, а пальці ще сильніше впиваються в підлокітники крісла. А всередині мене вирує ураган, підіймається цунамі й закручується смерч з усіх існуючих людських емоцій. І в будь-який момент всі ці потужні, руйнівні сили можуть вирватися назовні, зносячи все на своєму шляху. А мені, чесно кажучи, навіть особливо не хочеться стримувати їх. Та й навіщо, адже моє життя і так руйнується. Як виявилося, я жила у світі ілюзій. Щаслива сім'я, люблячий, турботливий чоловік, який... давно вже зрадив мене. Мене і нашого сина.
 
- Як ти міг так вчинити з нами?! - з гіркотою видихаю я, не відводячи погляду від потемнілих очей чоловіка. - І навіщо... навіщо повернувся... якщо у тебе... З жалю?

- Руслано, не говори дурниць, - різко перериває мене Антон. - Ти ж знаєш, я люблю тебе і Максимку. Любив, люблю і завжди буду любити. Ви найдорожче, що є в моєму житті. Так, я розумію, що ти зараз вся на емоціях. Але я тебе дуже прошу - не роби поспішних висновків. Просто вислухай мене.

Чоловік сідає прямо на підлогу, біля моїх ніг і дивиться на мене... Та я вже й не знаю, чи вірити тим почуттям, які я бачу в його очах.
 
- Дівчинко моя, я дуже винен перед тобою. Я вчинив як останній покидьок, залишивши на тебе Лізу і навіть не спробувавши поговорити з тобою. Але я дійсно повинен був поїхати в лікарню. Та й мені потрібен був час, щоб усвідомити самому і знайти слова, щоб пояснити тобі...

- Ти втік. Втік, виплеснувши на мене свій страх, розгубленість і роздратування. Втік, так само як і п'ять років тому, коли залишив мене наодинці з моїми страхами, відчаєм і болем. А я... я ж намагалася зрозуміти та виправдати тебе. І найбільше звинувачувала себе за те, що не змогла впоратися зі своїми емоціями. За те, що не стрималася і наговорила тобі зайвого. І розуміла, що ти теж зірвався, тому що втомився і..., — я замовкла, намагаючись впоратися з емоціями, що накривали мене, і з шаленим серцем, яке насилу справлялося з потоком спогадів, що нахлинули. 
***
На шляху до досягнення своєї мрії й поставлених цілей ми іноді не помічаємо, як швидко пролітає час. Ось і наші з Антоном чотири роки сімейного життя пролетіли як одна мить. Чотири, найщасливіші, наповнені любов'ю, ніжністю, довірою і взаєморозумінням роки. За цей час ми вже досить надійно закріпилися в ресторанному бізнесі.
 
І хоча у нас поки що був тільки один ресторан, але він мав велику популярність. 

Звичайно ж, ми з чоловіком не збиралися зупинятися на досягнутому і мріяли про розширення нашого сімейного бізнесу. Але спочатку все ж вирішили виконати ще одну нашу спільну, найзаповітнішу мрію. Ми мріяли про крихітну людину, яка стала б сенсом нашого життя. І якій ми віддали б всю нашу любов, ніжність і турботу. Ось тільки наш шлях до найзаповітнішої мрії виявився не таким вже й простим. Ідіопатичне безпліддя - діагноз, який став для нас повною несподіванкою, після численних аналізів, тестів, ультразвукових обстежень. Так, ми з Антоном взагалі не могли зрозуміти, як таке може бути. Адже ми обоє молоді, ведемо здоровий спосіб життя, всі аналізи у нас в нормі.
 
Та зрештою, у нас міцна сім'я, ми кохаємо одне одного і готові віддати всю свою любов нашій дитині! Але лікарі тільки розводили руками. Мовляв, так, таке буває, але не можна втрачати надію. До того ж є безліч методів, щоб розв'язати нашу проблему. І для нас найголовніше не здаватися і не зупинятися на шляху до досягнення нашої мети. А позаяк ми з чоловіком і не збиралися здаватися... Загалом, нас знову затягнув вир з гормональних тестів, ультразвукових обстежень, відвідувань різних фахівців, таблеток, ін'єкцій і ще безлічі малоприємних процедур.

Але заради того, щоб притиснути до себе маленьке диво, відчути його тепло і биття сердечка, я була готова на будь-які випробування. До того ж поруч був мій коханий чоловік, який у всьому підтримував мене. Ми завжди були одним цілим, кохали й розуміли одне одного. І я була впевнена, що разом зможемо пройти нелегкий шлях до нашої мрії - нашої дитини. Ось тільки...

- Руся, я втомився. Зробімо паузу і відпочинемо. Ми й так зробили все, що могли. Ти ж знаєш, я теж дуже хочу дитину. Але я реально більше не витримую, - в один, далеко не прекрасний вечір, ошелешив мене Антон.