Розділ 3

Обережні кроки завмирають біля дверей, і я швидше відчуваю, ніж чую, як Антон заходить до спальні нашого сина. І хоча я не бачу його обличчя, чомусь впевнена, що зараз в його очах більше немає злості та роздратування. Швидше за все, ці почуття змінилися втомою і...

- Руся, ти спиш? - присівши на ліжко, тихо промовляє чоловік.

"Сплю. Ось прямо перебуваю в глибокому, безтурботному сні й не хочу ні бачити, ні чути тебе" - подумки огризаюся я, з усіх сил намагаючись стримати свої емоції. Нехай краще думає, що я дійсно сплю. У когось не було "ні часу, ні сил", щоб поговорити зі мною і пояснити, що взагалі відбувається. Ну, а тепер я не хочу спілкуватися. Будемо вважати, що на сьогодні ліміт несподіваних і неприємних сюрпризів вичерпано.

- Послухай, я був неправий. День видався не найлегшим, ось і зірвався, - важко зітхнув Антон, злегка торкаючись мого плеча. - Просто все так несподівано навалилося і я трохи втратив контроль над своїми емоціями. Дитинко, ну, досить дутися. У мене самого, знаєш, як на душі погано. Руся, ну, я ж знаю, що ти не спиш. Нумо припиняти цей дитячий садок з образами та ігнором. Адже ми з тобою дорослі люди й до того ж завжди розуміли одне одного. Ходімо, нам потрібно поговорити.

Голос чоловіка звучить більш наполегливо і в ньому знову прослизають нотки роздратування. І, здається, він вирішив, що з мене цілком вистачить його "я був не правий" і "дитинко, досить дутися". А оскільки я не кинулася йому на шию, після своєрідних "вибачень" вибрав іншу тактику. Ну, мабуть, за його логікою в такому випадку найкращий захист - це напад.
 
"Значить це я влаштовую тут дитячий садок?! Ні, ну, мій дорогий, ти просто красень! - я відчуваю, як всередині мене спалахують гнів і обурення. - Мало того, що я з твоєї волі опинилася в дуже, м'яко кажучи, дивній і абсолютно неадекватній ситуації, так ще й повинна слухати всю цю нісенітницю. Хоча в одному ти правий - нам потрібно поговорити."

- Тихіше, дівчинку розбудиш, - тихо промовляю я, піднімаючись з ліжка і кидаючи на Антона роздратований погляд. - Адже вона не винна, що у тебе на душі погано. І хоча ти у нас і дорослий дядечко, але не можеш контролювати свої емоції.

І поки чоловік намагається отямитися від моїх уїдливо-іронічних зауважень, я дбайливо накриваю дитину ковдрою і, переконавшись, що вона міцно спить, виходжу зі спальні. Якщо чесно, то я сама не в захваті від того, що довелося включити режим "стерви". Та й по розгубленому погляду Антона, який виходить слідом за мною, розумію - він не очікував від мене такої "стервозності".

Ми дійсно завжди любили, розуміли та довіряли один одному. І навіть якщо між нами виникали невеликі конфлікти, вирішували їх, так би мовити, мирним шляхом, без взаємних звинувачень і агресії. Був правда в нашому житті непростий період, який став для нашої сім'ї випробуванням на витримку, взаєморозуміння і віру один в одного.
 
І хоча ми з чоловіком не зламалися і змогли пережити його, зберігши сім'ю і наші почуття, я намагаюся не згадувати про той час. Ось тільки я не можу зрозуміти чому саме зараз пам'ять починає підкидати мені не найкращі спогади з минулого. Може тому, що поведінка Антона точнісінько нагадує мені...

- Дитинко, ну, правда, досить дутися. Я ж визнаю, що був неправий, - на мої плечі опускаються теплі долоні чоловіка, а я здригаюся, виринаючи з потоку своїх думок. - Не стримав емоції, погарячкував. І у мене справді не було часу... Хоча, якщо бути до кінця чесним, я не знав, як пояснити тобі... Руся, я дійсно не хотів образити тебе. І про сукню теж ляпнув з гаряча. Ти в ній просто...

Антон дбайливо обіймає мене і дивиться таким поглядом... Ще буквально кілька годин тому я мріяла саме про таку реакцію чоловіка. Про його теплі, надійні руки. Про погляд, сповнений ніжності та кохання. Але зараз... 

- До речі, про сукню. Мені й справді потрібно переодягнутися. Я думаю, вона навряд чи впишеться у формат нашої розмови, — нервово посміхаюся я, звільняючись з його обіймів. - Та й атмосфера в нашому домі, якось зовсім вже не тягне на святково - романтичну. До речі, ти, напевно, голодний. Поїж, все-таки я старалася. А я переодягнуся, загляну до ...дівчинки й спущуся до тебе.

"Ну, а тепер, Руслана, з таким же незворушним спокоєм йди у ванну, в спальню, на вулицю. Та куди завгодно! Головне, не дай своїм емоціям передчасно виплеснутися назовні. І поплакати теж ще встигнеш — намагаюся утримати всередині себе ураган суперечливих почуттів і емоцій, які так і норовлять вирватися потоками сліз. - Хоча сльози тут вже навряд чи допоможуть. Адже вони не зможуть позбавити тебе почуття гіркоти й відчаю, які з кожною хвилиною все більше проникають в серце. І як би ти не намагалася відганяти від себе похмурі думки та займатися самообманом... Твоє серце вже знає правду".