Розділ 2

Я все ще не можу повірити, що Антон ось так просто, нічого не пояснивши мені, зміг поїхати. Поспішно виходжу з дому і розгублено завмираю на ганку. Все-таки в душі жевріла маленька надія...

- Ну, так, а звук машини, що від'їжджає, це просто глюки, - нервово посміхаюся я. - І дівчинка, яку привів Антон, теж плід твоєї бурхливої фантазії.

І хоча на вулиці досить прохолодно, а мій легкий наряд зовсім не призначений для вечірньої прогулянки, я не наважуюся увійти в будинок. У свій власний, наповнений теплом і сімейним затишком будинок! І лише коли моє тіло починає здригатися від холоду, що проникає в кожну його клітинку, я відкриваю двері та не поспішаючи проходжу в кімнату, в якій... Так, все-таки дівчинка точно не плід моїх фантазій. І коли я бачу її бліде, заплакане личко, мені стає страшенно соромно за те, що піддалася емоціям і залишила дитину наодинці зі своїми страхами. Адже дитина не винна, що у мого чоловіка якесь дуже дивне уявлення про сюрпризи на річницю весілля. Хоча, судячи з його явно не святкового настрою, я не здивуюся, якщо він взагалі забув про неї.

"До речі, а вранці Антон поїхав навіть не привітавши мене. Ні, ну, може він просто не хотів будити мене так рано. Але я вже звикла до того, що в цей день я прокидаюся від запаморочливого аромату білих троянд і його ніжного поцілунку. А ось сьогодні вперше за десять років... Так, Руслана, а тобі не здається, що зараз якось зовсім недоречно проводити розслідування дивної поведінки чоловіка. У тебе, між іншим, в будинку маленька дитина. Заплакана, перелякана і, найімовірніше, голодна" — подумки караю себе, підходячи до дівчинки та намагаючись якомога привітніше посміхнутися їй.

- Не плач, сонечко. І нічого не бійся, - заспокійливо посміхаюся я, присівши навпочіпки біля малятка. - У цьому будинку тебе ніхто не образить. Лізонька, підеш до мене на ручки?

Я обережно доторкнулася до ручки дівчинки, в якій вона стискала маленького іграшкового зайчика. А вона здригнулася і злякано притиснула його до грудей. І хоча я зовсім не розуміла, як мені поводитися в цій непростій і абсолютно незрозумілій для мене ситуації, все ж спробувала знайти підхід до малечі.
 
- Це твій друг? У мого сина теж є такий самий маленький друг - ведмедик. І я просто впевнена, що твій зайчик точно подружиться з ведмедиком. Ну що, підемо знайомитися з новим другом?

І коли Ліза злегка кивнула і несміливо простягнула мені свою маленьку ручку, я з полегшенням зітхнула і, взявши її на руки, дбайливо притиснула до себе. А дівчинка, здається, остаточно довірившись мені, втомлено опустила голівку на моє плече і... майже відразу заснула.
 
І я, затамувавши подих, щоб не потривожити сон малятка, увійшла в спальню сина й обережно поклала її на ліжко. 

- Спи спокійно, сонечко, - прошепотіла я, ніжно погладивши малятко по кучерявій голівці. - Нехай тобі насняться казкові сни.

І ось сама не розумію, що зі мною сталося, але очі просто миттєво наповнилися сльозами. А коли Ліза скрутилася калачиком і підклала під щічку маленьку долоньку... Так, не так я собі уявляла цей вечір. 

Струмочки сліз, які стікали по моїх щоках, точно не входили в мої плани. Так само як і дивна поведінка Антона і "сюрприз", який він підніс мені на нашу річницю. І хоча я вже трохи відійшла від шоку і більш-менш змогла взяти під контроль свої емоції, в голові все одно панував повний хаос. Та й не дивно, з огляду на безліч думок і питань, на які я дуже хотіла б отримати відповіді. Ось тільки мій чоловік вважав за краще зникнути в невідомому напрямку, навіть не спробувавши поговорити зі мною. І що найприкріше - він поводився так, ніби дійсно забув про нашу річницю. 

"І ще одне переконливе прохання... одягни щось пристойніше. Все-таки в будинку є дитина". Та у мене навіть сльози миттєво висихають, а руки стискаються в кулаки, варто мені згадати, з яким роздратуванням він дивився на мене.

- І тебе зі святом, дорогий. Так, романтичний вечір вдався. Закінчився так і не почавшись, - нервово посміхаюся я, тихо піднімаючись з ліжка.

- Мамочко, не йди, - чую тихе схлипування, а мою руку накриває 

маленька долонька. - Мені страшно.

- Нічого не бійся, сонечко, - я лягаю біля дівчинки й дбайливо обіймаю її. - Я поруч. Спи, моя хороша.

Малятко обіймає мою шию маленькими ручками й вже за мить знову мирно сопе в моїх обіймах. А я гладжу її по голівці, слухаю биття маленького сердечка і сама не помічаю, як занурююсь у сон. Хоча, напевно, правильніше буде сказати, що я перебуваю в напівсвідомому стані між сном і неспанням. Ну, тут все цілком логічно. Після несподіваного "сюрпризу" і "оригінального" привітання чоловіка... Загалом, не судилося мені зануритися в глибокий і спокійний сон. І крізь напівсон я вловлюю кожен шурхіт, кожен скрип і... обережні кроки, які завмирають біля дверей спальні.