Розділ 1

Окинувши оцінювальним поглядом святково сервірований стіл, я не змогла стримати задоволеної посмішки. Все-таки досвід роботи в ресторанному бізнесі - чудова і дуже корисна річ. І хоча я більше займаюся документами, мій чоловік підтримує всі мої креативні ідеї й втілює їх в інтер'єрах наших ресторанів. І мені дуже приємно, коли відвідувачі захоплюються затишною, домашньою обстановкою наших закладів, адже ми з Антоном вклали в них всю свою любов і душу. А найголовніше - ми змогли здійснити нашу спільну мрію. І хоча шлях до її здійснення був нелегким, але ми пройшли його, тому що вірили, любили та підтримували один одного. І сьогодні, в десяту річницю нашого весілля, я відчуваю себе найщасливішою жінкою на всій землі. У мене є два найлюблячіших, уважних і турботливих чоловіки - мій чоловік і син. Вони моє найбільше щастя, моя величезна, нескінченна любов. Найдорожчий подарунок, який тільки могла піднести мені доля. Ну, і як ви вже зрозуміли, у нас є свій сімейний бізнес. І скажу я вам, це дуже навіть круто, коли займаєшся улюбленою справою, і вона ще й приносить тобі прибуток. 

Правда, нам з Антоном довелося витратити чимало сил і нервів, поки ми втілили свою мрію в реальність. Але кінцевий результат того вартий. 

- Ну, здається, я сьогодні навіть перевершила саму себе. Все просто ідеально. Тепер головне, щоб мій коханий чоловік гідно оцінив мої старання. Адже на нього чекають дуже навіть приємні сюрпризи, — підійшовши до дзеркала, загадково посміхнулася я і підморгнула своєму відображенню.

Без зайвої скромності хочу сказати, що з дзеркала на мене дивилася дуже навіть приваблива дівчина. Сяючі очі, мрійлива посмішка і легкий рум'янець, який спалахнув на моїх щоках, як тільки я уявила романтичний вечір з коханим чоловіком. Я акуратно поправила пасма волосся, які м'яко лягали на оголені плечі, злегка прикриваючи їх. І ще раз похвалила себе за те, що вдало підібрала вбрання для, сподіваюся, незабутнього вечора. Легка, на тоненьких бретельках сукня, ненав'язливо, але вигідно підкреслювала всі переваги моєї фігури. І я вже уявляла, як в очах чоловіка спалахнуть яскраві язики полум'я, коли він увійде в будинок і...

- Ой, а про прикраси я зовсім забула. Антону точно буде приємно побачити на мені його подарунок, - вигукнула я і швидко помчала в спальню.

Два тижні тому у мене був день народження і чоловік подарував мені дуже гарний комплект - сережки та ланцюжок з кулончиком. Маленькі зірочки, усипані такими ж крихітними камінчиками, були просто неймовірно ніжними й мені здавалося, що вони випромінюють любов мого чоловіка. І коли одягла прикраси, мені здалося, що я опинилася в його теплих, надійних і таких бажаних обіймах. І ці відчуття були настільки реальними, що я відчула, як моє тіло немов накрила гаряча хвиля. І в кожній його клітинці спалахнули яскраві іскорки.
 
- Я дуже люблю тебе, - тихо прошепотіла я, доторкнувшись кінчиками пальців до кулона. - І ці десять років були найщасливішими в моєму житті.

І я тисячу разів була готова повторити ці слова. Тому що дійсно була дуже щаслива всі ці роки. І моя юнацька, романтична закоханість якось зовсім непомітно навіть для мене самої перетворилася на яскраве, всепоглинаюче, глибоке почуття. Хоча мушу визнати, що на чоловіка я, як і раніше, дивлюся захопленими очима дев'ятнадцятирічної дівчини. І моє серце все так само завмирає від кожного його дотику.

- Руслана, Максим, ви вдома? - я здригаюся, почувши стукіт у двері й голос Антона.

Ну, ось, здається, я так замислилася, що навіть не почула, як приїхав чоловік. 

- Вже біжу, коханий. Я не чула, коли ти приїхав. А Максима я відвезла до батьків. Все-таки у нас сьогодні...

Я різко гальмую, немов зіткнувшись з невидимою перешкодою, і розгублено дивлюся на чоловіка і... маленьку дівчинку, яку він тримає на руках. 

- Може, і краще, що Макс у батьків. Та й у мене особливо немає часу. Загалом, мені потрібно терміново в лікарню, а дівчинку нікому залишити. 

Антона, здається, зовсім не бентежить той факт, що я перебуваю в шоковому стані. Він опускає дівчинку на підлогу і, взявши її за ручку, підходить до мене.

- Руслана, це Ліза. Вона поки що поживе у нас. І обійдімося без питань. У мене справді немає ні часу, ні сил щось пояснювати. Просто подбай про дівчинку. До речі, вона, мабуть, хоче їсти, — Антон кидає втомлений погляд на святково сервірований стіл. — Загалом, ти ж знаєш, як поводитися з дітьми, а мені потрібно...

- Так, стоп. Що значить подбай? - я, нарешті, приходжу до тями й розгублено дивлюся на чоловіка. - Антон, хто ця дівчинка? І чому вона повинна жити у нас? Ти можеш мені нормально пояснити, що взагалі відбувається?!

- Я ж сказав, у мене немає часу щось пояснювати. У мене ще купа справ, а день і так видався занадто важким, - з роздратуванням видихає Антон. - Руся, послухай, поговорімо, коли я повернуся. А поки що просто виконай моє прохання і подбай про дівчинку. І ще одне переконливе прохання... одягни щось пристойніше. Все-таки дитина в будинку.

І поки я набираю побільше повітря, щоб висловити все своє невдоволення, він різко розвертається і швидко виходить з дому. А вже через кілька секунд я чую шум мотора і розумію... Та нічого я не розумію! Просто відчуваю, що з цієї хвилини моє життя точно не буде колишнім.