Зрадниця

Лерка - зрадниця, так її називали у селі. А ще шльондрою, окупантською підстилкою, мразотою і багато як ще. Її терпіли, але ні - ні та й вихопить на собі косі погляди, дехто і плюнути хотів би в спину, але боявся. Бо як на те відреагує Валерія Петрівна, а зараз її називали саме так, навіть старші в селі, ще не зрозуміло. От так скаже хтось щось образливе, а завтра окупанти в хату завітають. Що там в голові у зрадниці, один Господь тільки знає. Не тільки пішла до нової адміністрації працювати, а ще й у себе в хаті причащає гадів. Баби між собою перешіптувались, що й оргії влаштовує у себе Валерія. Стала вся така модна, носа догори дере. Машиною забирають, машиною привозять. Ще кажуть, що стару матір переселила у літню кухню, щоб не заважала, а молодший брат геть з дому пішов, у родичів живе, щоб не ганьбитися з такою сестрою. Кажуть, що не говорить навіть з нею. Сама ж Лера чхати на всіх хотіла. Знайшла собі покровителів і як сир в маслі катається при новій владі.

— А що мені втрачати, — казала вона, — при Росії в мене хоч перспективи якісь є. Я не збираюся в селі тут згнити. Поїду до Москви, ще в Пітер хочу.

На всіх мітингах триколором вимахувала, на всіх банкетах нової адміністрації була присутня. Не знехтувала навіть рідним братом, якого за проукраїнські погляди до катівні забрали та нічого про нього більше не чутно.

Та сталося те, чого ніяк Лерка - паскуда не чекала. Її дорогі нові друзі чимось не задоволені, прийшли якось під саму комендантську годину за нею. Усю хату догори дриґом перевернули, босу дівку з двору витягнули та повезли до райцентру. Повернулася ні жива- ні мертва через тиждень. Живого місця на ній не було. Як жива залишилася, не відомо.

Ніхто лікаря викликати не захотів, сама в хаті лежала. Люди, як годиться, раділи, що катюзі по заслузі. Що здохла б тварюка і поготів. Покровителі забули до Лерки дорогу, а от жителі села почали протоптувати, мазали ворота, гидоту на заборі усіляку писали, вікна били. Тільки материнське серце не витримало і таки зжалилося над своєю непутящою дитиною. Виходила мати доньку, хоч ніс зрісся неправильно, зубів поменшало і не та краса вже була, та і нога не така була спритна, все боліла і жити спокійно не давала. Та потихеньку Лерка по хаті поралася, на вулицю не показувалася, та й мати не пускала, боялася, що люди зло на неї тримають, не пробачать все те, що зрадниця наробила.

Якось, вже як сонце за обрій зайшло, до хати хтось постукав. Жінки перелякано подивилися в бік дверей. Бо хто не побоїться в таку годину пізню комендантську до них завітати? Мовчать сидять один біля одного і серця калатаються.
— Ганно, Леро, — хтось тихенько гукає.
— Чи тітка Таня? — Здивовано питає в матері дівчина.
— Не зрозуміла, — сказала мати та пішла відкривати гості.
— Таню, щось сталося? — Поцікавилася жінка в односельчанки.

Та важко опустилася на стілець, намагаючись поновити дихання, схоже, що дуже поспішала. Не звертаючи увагу на комендантську годину і небезпеку, то мало щось геть серйозне трапитися.

— Ви ж тут сидите, носа на люди не показуєте, нічого не знаєте.
— Що трапилося?! — Нервово запитала Лера.

Гостя перевела на неї важкий погляд.

— Я, Лерко, пораділа б з того, як тебе наші хлопці розстріляють, бо ти на інше не заслуговуєш. Матір твою шкода, вона гарна людина. Та й ти мені пішла на зустріч, коли я до тебе зі своєю бідою пришла, за Гришка свого просила. Хоч його й закатували, але ти, знаю, що щиро хотіла допомогти, тому і я прийшла до вас. Не хочу, щоб перед тобою, — гидливо скривилася, — був борг.
— То чого тоді приперлися?! Життям своїм нехтували! Йдіть собі! — Ледь не плакала дівчина.
— Ти на мене не гарчи! Бо й справді піду! Ти диви яке цабе! Ти мерзота, як і ті, що наших людей вбивають і катують. Припхалися, свої порядки влаштовують. Та нічого недовго вже залишилося їм.

Жінки нагострили вуха і зацікавлено дивилися на гостю.

— Та кажи вже, Танюшко.
— Наші війська вже поряд, — з гордістю і зловтіхою мовила тітка, — кажуть наші, що орки вже манатки збирають.
— І? — Не втримала Лера.
— Мовчи вже, Леро. Продовжуй, — мати, схоже, вже щось зрозуміла.
— А те, що твоїй Лерці треба бігти на поклін до своїх йобарів і проситися з ними. Хоч в якій якості. Та тобі й не звикати. Всі знають скільки їх тут через тебе пройшло.
— Закрийте свою брудну пащу і не кажіть, чого не знаєте!— Випалила дівка, і сльози в очах від образи стоять.
— Ой, я тебе прошу, свята невинність. Помовч вже. Так от тобі треба тікати, бо сама розумієш, що з тобою буде. Бо з усіх ждунів ти сама препаскудна була. До речі, Дятлови вже поїхали з речами в бік нової батьківщини, — сміється, — як криси з корабля, що йде під воду. Все!

Жінка піднялася і не прощаючись пішла до виходу, і мати, і донька не ворухнулися. Тільки з важкими думками поглядами проводжали доброзичливцю.
Мати перевела погляд на доньку.

— Доню, — з відчаєм в голосі.
— Я не буду нікуди тікати.
— Ти в мене одна залишилася, — розплакалася жінка.
— Не одна, ще Ромка є. Досить ревіти, мамо!
— Чи є ще той Ромка? Ти так мені нічого не розповіла про нього. Ти щось знаєш, я відчуваю. Але... мовчиш... скажи все... благаю... хай моє серце вже... чи то вмре від горя... бо в невіданні ще гірше, — між схлипами благала мати, — Леро, та не мовчи ж ти!
— Живий він, мамо, принаймні, я сподіваюся. Останній раз його бачила на веліку, як крутив педалі в бік українського блокпоста, — посміхнулася, дивлячись в здивовані очі матері, яка вже й забула про сльози.

Розказуючи свою історію, Валерії ставало легше, треба було відкритися матері раніше, але боялася за неї.

— Я може і підстилка окупантська, та не зовсім в тебе пропаща. Не спала я з усіма підряд. З майором тільки й то, бо треба було. За для діла, мамо. Ну чого ти так на мене дивишся? Знаю, що вже змирилася, що я в тебе пропаща, — відвела мати очі, — тому не має чого мені себе прикрашати. Яка вже є. Я і співпрацювати стала, щоб ближче до важливої інформації бути. Я дівчина хоч куди, все при мені, була принаймні, поки мене трохи не прикрасили, — гірко сміється.
— Нарешті вже все скінчиться, стомилася я, мамо. — Очі втупилися в чашку з чаєм, який вже вистиг, думки скакали одна поперед одної. Що можна сказати матері, про що краще змовчати? Та не підганяла, нічого не питала, просто чекала поки донька підбере слова.
— Думаєш, мені було не огидно, не противно, не страшно?! Таке бачила і чула. Ну не могла я всім допомогти, не видавши себе! Гришку тітки Танчиному не могла зарадити, багатьом не могла. Списки передавала і душа розвивалася, бо кожного знала особисто. Вони б все одно їх отримали. А люди не пам'ятають, як я когось попередила ненароком, комусь про рідних розповіла. А Крончик он камінь у вікно нам кинув, мене всяк називав, прокльони слав, а хіба не я його Оленку від наруги солдатської врятувала. То вже забулося?! — Очі знову застигли на чашці, де на червоному золотом візерунок блищав.
— Кожен раз, як він мене торкався, я гидувалася. Мені інший милий. Та тепер... А що вже там. Я навчена була, як інформацію передавати. Номер знала на пам'ять, ще б не знати, — гірко посміхнулася, — я й голос його серед тисячі впізнаю. Я усі повідомлення підчищала. Усе як треба робила. Але відчувала, що рано чи пізно все ж таки буде підозра на мене і якщо почнуть перевіряти, то знайдуть, що шукають. Та я спритніша, — посміхнулася беззубим ротом.
— Ромка дурень ще, увесь час ліз на рожен. Мене майор відразу попередив, що матиму проблеми з таким братом. Коли Ромку забрали до катівні, я просила свого, як тітка Таня сказала, йобаря, щоб Ромку через блокпост пропустити на українську сторону і хай як хоче там. Що ніби ж брат, шкода придурка, а так чого очі не бачать, того серцю не жаль. Трохи сумнівався, та я ласкою і хитрістю знайшла потрібні слова. Ми з ним особисто Року відправили. Ромчик і повіз з собою мій телефон з фото з розвід даними. Цей руський мудило навіть не здогадався перевірити Ромчика. Ну так. Звідки ж в нього якась інформація може бути, якщо його з підвалу і відразу подертого, як голоту без документів навіть, як вони самі гадали на смерть відправили. Я потім трохи побідкалася, що десь телефон загубила і це мене врятувало, — потерла обличчя, — ну якщо можна так вважати. Коли стало зрозуміло їм, що хтось зливає інформацію, то і я попала під підозру. Але доказів не знайшли. Майор не заступився, сказав, що в нього у самого можуть бути проблеми. А таких як я, спокусниць, віз і ще візочок, тим паче, що я вже кульгава, кривоноса і беззуба. Кому така потрібна? От така моя історія, мамо.