Глава 12

Максим відсторонився першим, ніби в останню мить згадав про все, що мало зупинити його ще кілька хвилин тому. Дихав він важко, на вилицях проступили напружені жовна, а погляд метався по моєму обличчю так, ніби перед ним раптом опинилася не жінка, яку він щойно цілував, а донька людини, чию довіру він зовсім не збирався випробовувати таким чином.

— Це погана ідея, — глухо промовив він і зробив крок назад, хоча з того, як неохоче його руки відпустили мою талію, ставало зрозуміло: зараз Максим переконував передусім самого себе. — Віктор Андрійович мене знає й довіряє мені. Якщо він колись дізнається, що того самого вечора, коли його донька розійшлася з чоловіком, я опинився з нею тут…

Він не договорив, але сенс і без того був очевидний.

Я дивилася на нього й раптом відчула, як усередині підіймається абсолютно несподівана впертість. Не образа й навіть не злість, а майже солодкий азарт людини, якій увесь день пояснювали, чого їй не можна, чого вона не заслуговує і чому з нею щось не так.

З мене досить.

Артем сьогодні зробив усе можливе, щоб я почувалася потворною, небажаною й вдячною хоча б за те, що він стільки часу мене «терпів». Максим же дивився на мене так, ніби кожен його розумний аргумент просто зараз програвав одній простій речі — він мене хотів.

Я не могла сплутати цей погляд ні з чим. І вже точно не могла не відчути, наскільки важко йому дається ця раптово прокинута порядність.

Я зробила крок уперед і взялася пальцями за краї його розстебнутої сорочки.

— Між іншим, тато сам сказав мені до тебе придивитися, — прошепотіла я, наблизившись настільки, що слова майже торкалися його губ. — От я й придивляюся. Дуже уважно.

Максим на секунду заплющив очі.

Поганий знак для його самоконтролю.

Хороший для мого.

Я потягнула його до себе й поцілувала.

Цього разу я чудово розуміла, що роблю, і саме це збуджувало мене найдужче. Максим на мить завмер, ніби все ще намагався втримати останню межу, потім його долоні лягли мені на талію, і він притягнув мене ближче з такою силою, що між нашими тілами майже не залишилося повітря.

Поцілунок став глибшим, гарячішим, вимогливішим, але за кілька секунд Максим знову змусив себе зупинитися. Він відсторонився рівно настільки, щоб подивитися мені в очі, й поклав долоні на мої плечі, утримуючи дистанцію, яка явно завдавала йому не менше незручностей, ніж мені.

— Діно, ні. Зачекай, — сказав він, важко дихаючи. — Ти випила, тобі сьогодні розбили серце, і за кілька годин ти можеш вирішити, що я просто скористався моментом. Мені такий варіант не потрібен.

Якби він сказав це годину тому, можливо, я б злякалася власної імпульсивності. Але туман давно розвіявся, залишивши після себе лише легку слабкість, а все інше відчувалося лячно ясним.

Я знала, де перебуваю.

Знала, хто стоїть переді мною.

І знала, чого хочу.

— Я не настільки п’яна, як ти думаєш, — спокійно відповіла я. — Після ванної, твоєї таблетки, води й усього пережитого я, здається, тверезіша, ніж була вранці.

Максим усе ще дивився з сумнівом.

Я повільно опустила долоні з його грудей нижче, не відводячи погляду.

— І знаєш, що особливо кумедно? Коли ти вважав мене  дівчиною, яку тобі прислали, ступінь моєї тверезості хвилювала тебе набагато менше.

Його обличчя змінилося.

— Діно…

— Я тебе не звинувачую, — перебила я. — Ми вже з’ясували, чому все сталося. Але не треба тепер удавати, ніби єдина причина, через яку я тебе хочу, — невдалий вечір.