Виявилося, що поява Максима в нашому будинку певною мірою сталася завдяки мому батькові. Кілька років тому вони перетиналися по роботі, і під час однієї з розмов тато згадав житловий комплекс, що тоді будувався, де вони з мамою вже купили для мене квартиру. За словами Максима, тато розхвалював район так, ніби особисто відповідав за продажі: хороше місце, нормальна інфраструктура, пристойний забудовник і, що для тата чомусь завжди було особливо важливо, «адекватний контингент».
— Він саме так і сказав? — запитала я, вже наперед знаючи відповідь.
Максим ледь усміхнувся й відкинувся на спинку стільця.
— Майже дослівно. Ще додав, що тут буде спокійно й без випадкових людей.
Я прикрила очі й тихо засміялася, бо після сьогоднішнього вечора остання фраза звучала особливо глузливо.
Максим теж усміхнувся, але сміх швидко згас, і між нами знову повисла ніяковість, через яку хотілося або почати говорити без упину, або негайно зникнути. Тепер, коли з’ясувалося, що він не просто незнайомий сусід, а людина, яку мій батько давно знає і, судячи з усього, цілком поважає, спогади про останні півтори години набули нового рівня кошмару.
Я намагалася не дивитися на нього надто довго, але помічала кожен рух. Він, своєю чергою, з майже героїчною витримкою тримав погляд де завгодно, тільки не нижче мого обличчя, і від цього ставало ще гірше. Ще зовсім недавно його руки не мали подібних моральних обмежень, а тепер Максим ніби боявся випадково поглянути на моє декольте.
Напевно, йому теж було ніяково.
Але йому хоча б не доводилося жити з усвідомленням, що він мало не пристрелив знайомого власного батька.
Я опустила очі в келих із соком і відчула, як усередині підіймається нервовий сміх.
Прекрасно, Діно. Просто прекрасно. Спочатку чоловік, якого ти збиралася вважати майбутнім чоловіком, повідомив, що спить з іншою жінкою, потім ти напилася, переплутала поверх, мало не опинилася роздягненою на тумбі для взуття, наставила пістолет на майора поліції, а тепер з’ясувала, що твій батько колись серйозно збирався вас познайомити.
Якби хтось уранці розповів мені, чим закінчиться День святого Валентина, я б порадила йому звернутися до психіатра.
У кімнаті знову стало тихо. За вікнами мерехтіли вогні сусідніх будинків, у склі відбивалося м’яке світло з вітальні, а на столі між нами стояла їжа, якої ми майже не торкалися.
Я подивилася на годинник.
Було вже пізно, але повертатися додому все одно не хотілося.
Там на мене чекали згаслі свічки, накритий на двох стіл і квартира, в якій буквально кожна річ нагадувала Артема.
Саме тому мій погляд цілком випадково зупинився на скляній секції шафи біля стіни.
За нею стояло кілька пляшок.
Не просто кілька — ціла акуратна колекція міцного алкоголю, яка виглядала так, ніби господар або чудово розумівся на спиртному, або отримував дорогі пляшки значно частіше, ніж устигав їх відкривати.
Я випросталася.
— У тебе є алкоголь.
Максим простежив за моїм поглядом і одразу насупився.
— Навіть не думай.
— Чому?
— Бо годину тому тебе нудило в моїй ванній.
Я невдоволено подивилася на нього.
— Мені вже краще. Таблетка допомогла.
— Радий за таблетку.
Від його незворушного тону захотілося закотити очі. Я підвелася з-за столу, намагаючись зробити це досить упевнено, щоб не дати йому зайвого приводу коментувати мій стан, і попрямувала до шафи.
Світ більше не хитався так відверто, як раніше, хоча легка ватність у тілі все ще залишалася. Принаймні я знову могла йти по прямій, а отже, за моїми мірками сьогоднішній вечір уже демонстрував серйозний прогрес.
За спиною пролунав важкий зітх.
— Діно.
— Що? — незворушно запитала я.
— Повернися за стіл.
Я відчинила скляні дверцята й почала розглядати пляшки.
— У тебе навіть джин є.
— У мене багато чого є. Це не означає, що тобі обов’язково все сьогодні спробувати.
Я обернулася.
Максим уже підвівся.
Він стояв біля столу й дивився на мене осудливо.
— Один келих, — сказала я.
— Ні.
— Чому ти взагалі вирішуєш, скільки мені можна пити? — я вдавано насупилася.
— Бо мені не хочеться вдруге тримати тобі волосся над унітазом.
Я примружилася.
— Ти не тримав мені волосся.
— Саме так. І хотілося б зберегти цю прекрасну традицію.
— Я нормально себе почуваю, — знову заперечила я.
Максим похитав головою, однак більше не сперечався, поки я не потягнулася до пляшки джину. От тоді він рушив з місця. За кілька секунд його долоня лягла поверх моєї руки.