Глава 10

Я вже збиралася відповісти на запитання Максима й, на власний подив, справді думала розповісти йому все. Напевно, в цьому й полягала дивна перевага майже незнайомої людини: перед ним не потрібно було тримати обличчя, удавати, що я справляюся, або думати, як мої слова виглядатимуть через тиждень. Він нічого про мене не знав, не бачив нас з Артемом щасливими, не чув, як я захищала наші стосунки, і не міг сказати те саме жахливе «я ж попереджав». Можливо, саме тому розповісти про це йому було легше, ніж комусь із близьких.

Я вже вдихнула, збираючись почати від самого початку, коли телефон Максима, що лежав біля його ліктя, несподівано задзвонив.

Він побіжно глянув на екран і підняв слухавку.

— Так, слухаю. Добрий вечір, Вікторе Андрійовичу.

Моя рука, що потягнулася до келиха, завмерла.

Ім’я було досить поширеним, щоб не насторожитися, але вже за секунду з динаміка долинув голос, який я впізнала б навіть крізь шум натовпу.

У мене всередині все обірвалося.

Тато.

Я повільно повернулася до Максима, усе ще сподіваючись, що алкоголь остаточно зіпсував мені слух, але знайомі інтонації ставали тільки виразнішими.

— Максиме, вибач, що так пізно, — говорив батько. — Ти зараз удома?

— Так. Щось сталося?

Я більше не витримала.

— Тату?!

Максим різко подивився на мене. На тому кінці теж запала тиша.

Я схопилася зі стільця й простягнула руку.

— Дайте телефон. Це мій батько.

По обличчю Максима вперше за весь вечір промайнуло щире здивування. Він кілька секунд дивився на мене, потім мовчки віддав мобільний.

— Тату, чому ти телефонуєш Максиму?

— Діно?

У голосі батька спочатку прозвучало таке потрясіння, ніби я відповіла йому з Місяця, а потім майже одразу з’явилася підозра.

— Ти зараз поруч із Максимом?

Я заплющила очі.

Саме так я й уявляла собі завершення цього вечора: після зради, пістолета, ескортниці й обіймів з унітазом мені залишалося тільки пояснити батькові, чому об одинадцятій вечора я перебуваю у квартирі незнайомого чоловіка.

— Так, але я все поясню.

— Ти спочатку поясни, чому ми з матір’ю вже понад годину не можемо до тебе додзвонитися.

Голос у нього був напружений, і тільки тепер до мене по-справжньому дійшло, наскільки сильно вони злякалися.

— Телефон, здається, залишився в сумці. Я просто не чула, — пробелькотіла я.

— Діно, твоя мати побачила в інтернеті фотографію Артема з якоюсь дівчиною.

Я завмерла.

Батько продовжив уже жорсткіше:

— Вони там удвох, він її обіймає, у неї величезний букет троянд, а підпис такий, що навіть мені все зрозуміло. Мама після цього вирішила подивитися її сторінку й знайшла ще фотографію, де вони тримаються за руки. Я тобі телефоную — ти не відповідаєш. Вона тобі телефонує — ти не відповідаєш. Природно, ми подумали бозна-що.

Від кожного слова ставало дедалі важче.

Виходить, Вероніка не обмежилася квітами й сережками. Вона вже встигла викласти фотографію з Артемом, настільки очевидну, що навіть мої батьки за кілька хвилин зрозуміли те, до чого я сама йшла останні кілька годин.

— Тату, все нормально, — сказала я, але голос помітно здригнувся.

— Нормально? — батько вперше за всю розмову підвищив голос. — Твій хлопець у День святого Валентина викладає фотографії з іншою жінкою, а ти зникаєш і не відповідаєш на дзвінки. У якому місці тут усе нормально?

Я відчула, як до очей знову підступають сльози.

Прокляття.

Я була впевнена, що виплакала все ще годину тому.

Щоб Максим не бачив мого обличчя, я відвернулася й підійшла до вікна. За склом мерехтіли вогні міста, машини повільно повзли вечірніми вулицями, а десь там, у ресторані чи квартирі, Вероніка, напевно, сиділа навпроти Артема й вважала сьогоднішній вечір найкращим у своєму житті.

— Я справді в порядку, — повторила я, намагаючись говорити рівніше. — Просто ми з Артемом розійшлися.

Батько замовк, прочистив горло й перепитав:

— Розійшлися?

— Так.

— Коли? Сьогодні?

Я стиснула телефон.

— Так, — відповіла я ледь чутно.

— Після того як він поїхав до іншої?

Мені захотілося провалитися крізь підлогу.

Я чудово розуміла, що він уже склав два і два. Тато ніколи не був людиною, яку легко обдурити, і вже точно не збирався зараз повірити в красиву версію подій тільки тому, що мені зручніше її розповісти.

— Це було наше спільне рішення, — збрехала я. — Ми вже давно розуміли, що все до цього йде.