Я ще раз подивилася на себе в дзеркало, розправила сукню, наскільки це було можливо після всіх сьогоднішніх пригод, пригладила вологими пальцями вибиті пасма й глибоко вдихнула, збираючи залишки гідності. Вигляд у мене все одно залишався такий, ніби День святого Валентина вирішив перевірити межі людської психіки саме на мені, але ховатися до ранку у ванній незнайомого чоловіка було ще принизливіше, тому я змусила себе відчинити двері.
Максим стояв просто навпроти, настільки близько, що я ледь не відступила назад. Від нього відчутно йшло тепло, верхній ґудзик білої сорочки був розстебнутий, і тепер у заглибині між ключицями виднівся край темного татуювання, що ховався під тканиною. Раніше я його не помітила, хоча нічого дивного в цьому не було: за останні пів години я встигла прийняти його за маніяка, наставити на нього пістолет і обійняти його унітаз, тому розглядання чужих татуювань посідало далеко не перше місце в списку моїх проблем.
Максим дивився на мене вже зовсім інакше. Зникла хижа насмішка, з якою він зустрів мене біля дверей, зникла й підозра, що з’явилася після історії зі зброєю; тепер у погляді залишилася цікавість. Він повільно вивчив моє обличчя, на мить затримався на губах і абсолютно безсоромно ковзнув очима нижче, змусивши мене миттєво згадати, де саме кілька хвилин тому були його руки.
Щоки спалахнули, і я поспіхом відвела погляд у бік коридору.
— А де дівчина, яка приїхала до вас? — запитала я, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Та сама… Valentine Extra.
— Відправив додому, — відповів чоловік, продовжуючи дивитися на мене надто уважно.
Я розгублено моргнула й знову підняла на нього очі.
— Навіщо? Я ж усе одно йду. Я не збиралася вам заважати й узагалі не мала тут опинитися.
Що довше я про це думала, то менше мені подобалася ситуація, що склалася. Поки у квартирі була ще одна жінка, хай навіть запрошена сюди з цілком конкретною метою, усе, що відбувалося, здавалося хоча б трохи менш тривожним. Тепер же ми знову залишалися вдвох, а я все ще недостатньо добре контролювала власні ноги й надто добре пам’ятала пістолет, що лежав у передпокої.
Чоловік, схоже, помітив, як я скосила погляд у бік виходу.
— І куди ти зібралася в такому стані? — запитав він, злегка насупившись. — Ти ледве тримаєшся на ногах.
Він зробив крок до мене, а я інстинктивно відступила й притиснулася плечем до стіни. Він одразу зупинився, помітивши мою реакцію, і вираз його обличчя ледь помітно змінився.
— Я нормально почуваюся, — сказала я, хоча ми обоє чудово розуміли, наскільки жалюгідно звучить ця заява після того, як мене щойно вивертало в його ванній.
— Навіть сперечатися не буду, — сухо промовив він, окинувши мене виразним поглядом. — Зазвичай абсолютно тверезі жінки саме так і проводять п’ятничний вечір: плутають поверхи, вриваються до сусідів і хапаються за зброю.
— Я не вривалася. Ви самі мене затягнули.
— Після того як ти ледь не вибила мені двері.
— Бо думала, що це мої двері.
— Саме тому я й кажу, що ти зараз не в найкращій формі.
Заперечити було нічого, тому я лише невдоволено підібгала губи. Максим помовчав, а потім уже спокійніше запитав:
— Що взагалі сталося? Не кожен День святого Валентина закінчується таким маршрутом.
Запитання влучило саме туди, куди не слід було, бо варто було мені згадати про причину власного стану, як очі миттєво защипало знайомим печінням. Я відвернулася, сподіваючись, що він нічого не помітить, однак після сьогоднішнього вечора контролювати обличчя виходило приблизно так само погано, як кількість випитого.
— У мене була причина, — відповіла я трохи різкіше, ніж збиралася.
Чоловік не став квапити мене запитаннями, але продовжив мовчки чекати. Мені чомусь захотілося заповнити тишу, хоча розповідати незнайомцю про власне приниження було останнім, що я планувала робити.
— Мене сьогодні кинув хлопець, — випалила я й одразу пошкодувала про це, але зупинитися вже не змогла. — Спочатку я дізналася, що він кілька місяців мені зраджував, потім він дуже докладно пояснив, чому я його більше не влаштовую, після чого поїхав до своєї коханки святкувати. Тому так, можливо, шампанського було трохи більше, ніж вимагав здоровий глузд.
Він ледь помітно стиснув губи, але не сказав жодної з тих банальностей, яких я зараз абсолютно не витримала б. Не заявив, що Артем ідіот, не сказав, що все обов’язково буде добре, і навіть не запитав, що саме той мені наговорив. Просто розвернувся, пройшов до вітальні й відкрив шухляду консолі під телевізором.
— Куди ти? — насторожено запитала я, залишаючись біля ванної.
— По аптечку. Ти зараз або вип’єш щось для шлунка, або знову повернешся туди, звідки щойно вийшла.
Він справді дістав невелику аптечку, вибрав упаковку й за хвилину повернувся до мене з таблеткою на розкритій долоні. Я підозріло подивилася на неї, потім перевела погляд на нього.
— Що це?
— Засіб для шлунка. Після нього тобі хоча б перестане здаватися, що внутрішні органи оголосили страйк.
— Я краще піду додому й там сама розберуся, — промовила я, знову покосившись на підозрілу пігулку.