Глава 6

Гратися з вогнем, як з’ясувалося, було небезпечно, але опинитися під прицілом власного пістолета незнайомцю сподобалося ще менше. Уся веселість зникла з його обличчя в одну мить, ніби хтось хлюпнув крижаною водою. Ще кілька секунд тому ці очі дивилися на мене з нахабною, абсолютно неприхованою чоловічою зацікавленістю, а тепер перетворилися на два холодні леза, від яких тілом пробігло тремтіння.

Він не зрушив із місця, і саме ця нерухомість налякала мене сильніше, ніж якби чоловік кинувся вперед. У його тілі ніби вимкнулося все зайве. Він просто дивився на мене, на пістолет у моїх руках і знову на обличчя.

— Хто тобі заплатив? — запитав він дуже тихо.

Я моргнула, не розуміючи.

— Що?

— Черкаський? — Його погляд став ще важчим. — Вирішив нарешті прибрати мене таким способом? А я вже подумав, що ми з ним дійшли згоди.

Я дивилася на нього як на божевільного. Хто такий Черкаський? Кого прибрати? Про які взагалі домовленості він говорить? Кілька годин тому найбільшою проблемою мого життя був Артем і його коханка, а тепер я стояла в чужій квартирі зі справжньою зброєю в руках перед чоловіком, який цілком серйозно припускав, що мене найняли його вбити.

Якщо це був сон, у мого мозку було дуже дивне почуття гумору.

— Що ж, — продовжив він після короткої паузи, знову окинувши мене поглядом, — принаймні обгортку для вбивці вибрали непогану.

Я нарешті подивилася на власні руки й зрозуміла, що пістолет ходить ходором разом із ними. Ствол описував у повітрі нерівні кола, долоні спітніли, а метал здавався таким важким, ніби зброя з кожною секундою набирала вагу.

— Послухайте… — Голос зрадницьки охрип. Я ковтнула й спробувала взяти себе в руки. — Я гадки не маю, хто такий Токарев. Я взагалі нікого не збираюся вбивати. Але ви зараз же мене відпустите.

Слова прозвучали значно менш переконливо, ніж хотілося. Я чудово чула, як заплітається язик, і підозрювала, що збоку виглядаю не професійною найманкою, а переляканою жінкою у вечірній сукні, яка випадково знайшла зброю й тепер сама не знає, що з нею робити.

Його обличчям ковзнуло розуміння.

А потім він несподівано розсміявся.

— Дитинко, спокійно, — промовив він, повільно піднімаючи руки долонями до мене. Я не могла зрозуміти, чи намагається він показати, що не збирається наближатися, чи просто чекає слушного моменту. — Для початку перестань розмахувати цією штукою. Вона заряджена.

Я завмерла.

— Що?

— Пістолет заряджений, — терпляче повторив він. — Тому, якщо не плануєш закінчити День святого Валентина звинуваченням у вбивстві, тримай ствол хоча б в одній точці.

Мене пересмикнуло.

Звинуваченням у вбивстві.

Оце зараз прозвучало справді страшно.

Страх і адреналін змішалися в організмі в якусь абсолютно дику суміш. Ще недавно шкіра горіла від його дотиків, а тепер розум вимагав лише одного: вибратися звідси якомога швидше, дістатися своєї квартири й бажано більше ніколи не бачити ні цього чоловіка, ні його пістолета, ні клятого ліфта.

Я спробувала зісковзнути з тумби для взуття, і це виявилося помилкою.

Край сукні зачепився за виступ, підбор не одразу знайшов підлогу, а моє відчуття рівноваги після пляшки шампанського існувало виключно в теорії. Я смикнулася, намагаючись вивільнити тканину, центр ваги миттєво змістився, і сімдесят кілограмів живої ваги, які сьогодні вже встигли стати причиною половини моїх комплексів, слухняно підкорилися законам фізики.

Я полетіла вниз.

Чоловік зреагував раніше, ніж я встигла злякатися. Однією рукою він перехопив мене за талію, не давши гепнутися на плитку, а другою стиснув зап’ясток так швидко й точно, що я навіть не зрозуміла, як це сталося.

— Моє, — коротко кинув він.

Біль прострелив кисть лише на мить, але цього вистачило. Пальці самі розтиснулися, і пістолет опинився в нього швидше, ніж я встигла усвідомити, що більше його не тримаю.

Він відсторонив мене, водночас якимось відпрацьованим рухом вийняв магазин зі зброї. Пролунав металевий клац, від якого я здригнулася ще сильніше.

Кілька секунд я просто дивилася на його руки.

Люди, які тримають зброю вперше в житті, так із нею не поводяться.

У голові одразу з’явилася нова, зовсім нерадісна думка: а хто він узагалі такий?

Я опинилася на підлозі біля стіни, розпатлана, із задертою сукнею й шалено калатаючим пульсом. Чоловік стояв наді мною, тримаючи розряджений пістолет в одній руці й магазин у другій, і виглядав при цьому так, ніби подібні ситуації траплялися з ним значно частіше, ніж із нормальними людьми.

Хто він? Убивця? Злочинець? Людина, в якої настільки багато ворогів, що поява жінки з пістолетом у День святого Валентина не викликає в нього запитання «що відбувається?», а одразу змушує згадувати якогось Черкаського?

Мені безперечно слід було більше хвилюватися про те, до кого саме я випадково потрапила у квартиру.