Зрада замість квітів

5.2

Чоловік цілував мене впевнено, без вагань, ніби справді був певен, що я прийшла саме за цим. Я завмерла, приголомшена радше тим, що відбувалося, ніж ним самим, і не одразу знайшла в собі сили хоча б поворухнутися.

Від нього приємно пахло парфумами й м’ятною жуйкою. Під долонями, якими я машинально вперлася йому в плечі, відчувалася щільна тканина сорочки й напружені м’язи.

В якомусь іншому житті, якогось іншого вечора, можливо, я встигла б подумати про те, наскільки він красивий.

Сьогодні мій мозок просто не встигав за подіями.

Його руки лягли мені на талію, притягуючи ближче, і саме тоді в голові вперше чітко прозвучало: це неправильно.

Я не знала цього чоловіка.

Не розуміла, чому він вирішив, що може мене цілувати.

І вже точно не збиралася опинитися в чужій квартирі в обіймах незнайомця тієї ж ночі, коли дізналася про зраду Артема.

Я спробувала трохи відсторонитися, але він, схоже, сприйняв цей рух зовсім інакше. Одна його долоня ковзнула вище по моїй спині, друга міцніше втримала за талію, і від несподіванки в мене перехопило подих.

Кожен дотик відчувався надто виразно, водночас думки приходили із запізненням, ніби між тим, що відбувалося, і моєю реакцією існувала невидима затримка.

А потім чоловік зовсім несподівано підхопив мене.

Я тихо скрикнула й інстинктивно схопилася за його плечі. Він підняв мене так легко, що я на секунду просто забула злякатися.

Артем завжди зображав смертельну агонію, якщо я жартома просила підняти мене або перенести з дивана на ліжко. Міг схопитися за поперек і обов’язково нагадати, що я «не пір’їнка».

У мені було близько сімдесяти кілограмів, і я чудово знала кожну цифру, бо останні місяці надто часто ставала на ваги.

Цей чоловік навіть дихання не збив.

Він посадив мене на широку тумбу для взуття біля стіни, і першою, абсолютно ідіотською думкою було зовсім не те, що незнайомець щойно без дозволу підняв мене на руки. Я подумала: тільки б вона не зламалася.

Навіть після всього, що Артем сказав мені сьогодні, мозок насамперед нагадав про мою вагу.

Я сильніше вчепилася пальцями в плечі чоловіка, намагаючись утримати рівновагу. Він стояв зовсім близько, між моїми колінами, і тепер дивився вже без колишньої насмішки. А потім його рука потягнулася до краю моєї сукні.

Ось тоді туман почав розсіюватися.

Не миттєво, але досить швидко.

Він підняв тканину вище колін, і в мені вперше по-справжньому спалахнула тривога. Я різко подивилася вниз, потім на нього, усе ще намагаючись переконати себе, що неправильно зрозуміла те, що відбувається.

— Зачекайте…

Чоловік, здавалося, не почув або не надав значення моєму голосу. Його пальці ковзнули вище по стегну, і коли наблизилися до краю білизни, туман у голові зник остаточно.

Страх виявився куди ефективнішим за будь-який холодний душ.

Я різко штовхнула його долонями в груди.

— Що ви робите? Відпустіть мене!

Цього разу він зупинився, але не відступив, а просто завмер.

Кілька секунд ми дивилися одне на одного з відстані, якої мені раптом стало болісно мало.

— Маленька, ти чого? — запитав він, насупившись. — Перший раз у цій справі, чи що?

Я відчула, як серце починає калатати десь біля самого горла.

— Який ще перший раз?

— Тобі заплатили за шоу, — сказав він уже з явним нерозумінням. — То що відбувається?

Заплатили.

За шоу.

Нарешті окремі шматки цього божевілля почали складатися докупи: його розмова телефоном, «подарунок», «товар», упевненість, з якою він відчинив двері й затягнув мене всередину.

Він чекав на іншу жінку, а я з’явилася точно в потрібний час, у вечірній сукні, п’яна та ще й сама постукала у двері.

— Я не та, на кого ви чекаєте, — вимовила я, відчуваючи, як паніка накриває з головою. — Я взагалі тут випадково.

Чоловік перестав усміхатися.

— Що?

— Я живу в цьому будинку. Просто переплутала поверх.

Він дивився на мене так, ніби вперше справді почав слухати. Але я вже була надто налякана, щоб чекати, повірить він чи ні.

Руки метнулися вбік у пошуках бодай чогось, що можна було використати для захисту. Сумка була надто далеко, ключі залишилися десь усередині неї, а телефон я взагалі не пам’ятала, куди засунула.

Пальці раптом торкнулися чогось холодного й металевого. Предмет лежав на поверхні тумби поруч зі мною, і я схопила його, не думаючи, просто тому, що це було єдине, до чого вдалося дотягнутися.

Я опустила погляд і відчула, як кров відливає від обличчя.

У моїй руці був пістолет.

Чорний, важкий і настільки справжній на вигляд, що жоден алкоголь уже не міг допомогти переконати себе у зворотному.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше