4.2

У ліфті я натиснула кнопку свого поверху й випадково глянула в дзеркало.

Дивно, але макіяж пережив цей вечір значно краще за мене. Туш не потекла, помада майже залишилася на місці, і навіть волосся виглядало цілком пристойно.

Ось що означає дорога люксова косметика.

Артем постійно говорив, що я витрачаю на неї забагато грошей. Від самої цієї думки захотілося розсміятися. Нехай подавиться своєю економією.

Коли ліфт зупинився, я вийшла в коридор і на кілька секунд завмерла, намагаючись сфокусувати погляд. Тут усе виглядало як завжди: приглушене підсвічування вздовж стін, світла декоративна штукатурка, однакові двері й дорогі світильники, якими забудовник особливо гордо вихвалявся в рекламній брошурі.

Житловий комплекс преміумкласу.

Пів року тому я була шалено щаслива переїхати сюди. Батьки подарували мені квартиру, і мама тоді сказала, що тепер у мене нарешті буде свій справжній дорослий простір.

Я дійшла до дверей, порилася в сумочці й дістала ключі.

З першої спроби ключ не потрапив у замок.

З другої теж.

Я насупилася, наблизилася до дверей і спробувала знову, але метал уперто ковзнув повз замкову щілину.

— Та що за чортівня, — пробурмотіла я й перевернула ключ іншим боком.

Нічого.

Замок наче навмисно знущався з мене. Італійський, між іншим. Страшенно дорогий і преміальний, як і все в цьому клятому будинку.

Від злості я вдарила кулаком у двері.

Потім ще раз.

Біль у кісточках трохи протверезив, але зупинитися вже не вдалося, бо вся накопичена за вечір лють раптом знайшла ідеальну жертву у вигляді ні в чому не винних дверей.

— Та відчинися ти!

Після чергового удару замок раптом клацнув.

Я завмерла, коли двері відчинилися зсередини й на порозі з’явився чоловік.

Високий, широкоплечий, у білій сорочці й темних джинсах. Темне волосся було трохи розкуйовджене, на підборідді темніла коротка щетина, а очі здавалися синішими за океан.

Кілька секунд я просто дивилася на нього, намагаючись змусити мозок пояснити, чому в моїй квартирі перебуває незнайомець.

Чоловік у цей час розмовляв телефоном. Його погляд повільно ковзнув по мені згори донизу й затримався трохи довше, ніж вимагала звичайна ввічливість.

— Отримав твій подарунок, отримав, — промовив він у слухавку, не зводячи з мене очей. — Коли я просив «щось соковитіше», то, звісно, мав на увазі трохи інше, але й ця цілком нічого.

Я моргнула.

Мозок, отруєний шампанським і пивом, відчайдушно намагався обробити одразу кілька фактів: незнайомий чоловік, моя квартира, дивна розмова телефоном і те, що цей тип щойно, здається, обговорював мене як товар.

Я вже збиралася запитати, хто він узагалі такий, коли чоловік закінчив розмову, прибрав телефон і несподівано взяв мене за руку.

Наступної секунди він різко потягнув мене всередину.

Я не встигла ані обуритися, ані зрозуміти, що відбувається, бо двері вже зачинилися за моєю спиною, відрізаючи нас від коридору.