Глава 4

Трохи оговтавшись від шоку, першою думкою було зателефонувати татові й розповісти все одразу, поки злість ще тримала мене на ногах сильніше, ніж приниження. Про Вероніку, про троянди, про сережки, про його огидні слова й про те, з яким задоволенням він пояснював мені, що саме в мені стало для нього недостатньо хорошим.

Я навіть потягнулася до телефона, бо чудово знала: тато розбереться з ним так, що Артем дуже швидко пошкодує про прохання «не створювати йому проблем».

Але палець завмер над екраном.

Сьогодні був День святого Валентина, і батьки напевно сиділи вдома вдвох. Мама, швидше за все, все-таки накрила гарний стіл, хоча щороку запевняла, що «це взагалі не наше свято», а тато напевно приніс їй квіти й удав, ніби вибрав їх цілком випадково.

Вони завжди серйозно ставилися до моїх стосунків з Артемом, особливо після того, як він почав добре заробляти й начебто нарешті «став на ноги». Мама називала його перспективним, тато ставився прохолодніше, але теж уже давно перестав відпускати свої їдкі зауваження.

І як мені було зараз подзвонити їм і сказати, що цей самий перспективний чоловік зраджував мені кілька місяців, витрачав гроші на іншу жінку і, судячи з усього, давно планував піти?

Ще гірше було зізнатися, що я сама нічого не помічала.

Мені потрібно було хоча б кілька годин, перш ніж я зможу вимовити все це вголос і почути у відповідь мамине приголомшене мовчання або надто спокійний голос батька, який ставав саме таким, коли він по-справжньому злився.

Я відклала телефон і помітила пляшку шампанського, що все ще стояла у відерці на краю столу. Ту саму, яку берегла для якогось особливого вечора і яку сьогодні збиралася відкрити разом з Артемом, будучи майже впевненою, що цей день запам’ятається мені назавжди.

Що ж, в останньому я явно не помилилася.

Корок вилетів із несподівано гучним хлопком, і я налила собі повний келих, навіть не намагаючись дотримуватися пристойності. Шампанське було крижаним, бульбашки різко защипали горло, але біль у грудях нікуди не зник, тому перший келих закінчився надто швидко, другий майже одразу пішов слідом за ним, а до третього я вже перестала сподіватися, що алкоголь здатен зробити щось, окрім як трохи розмити краї того, що відбувалося.

На той момент, коли пляшка спорожніла, я сиділа на дивані, все ще в сукні, яку вибирала для освідчення, і почувалася особливо безглуздо. Свічки продовжували горіти, їжа охолола, навколо було красиво, але все було абсолютно безглуздо, бо я сама збудувала декорації для чужого життя і тільки зараз зрозуміла, що головна роль ніколи мені не належала.

Телефон лежав поруч.

Я знала, що зараз не треба нічого дивитися, але, звісно, зробила все навпаки.

У профілі Вероніки з’явилося нове фото.

Цього разу в кадрі були їхні руки. Її тонкі пальці з бездоганним манікюром перепліталися з пальцями Артема, а на задньому плані мерехтіли вогники й свічки. Я впізнала його руку одразу, навіть не за формою пальців, а за годинником, який сама подарувала йому минулої весни.

Під фотографією стояв підпис:

«З коханим у найромантичніший вечір року ❤️»

Я дивилася на екран так довго, що зображення почало розпливатися.

Отже, він уже дістався до неї.

Встиг навіть раніше, ніж я остаточно усвідомила, що наші стосунки закінчилися.

Мабуть, їхав швидко.

Мабуть, поспішав.

Від цієї думки стало так шкода себе, що захотілося завити вголос. Я сиділа тут у красивій сукні, з ідеальним макіяжем, із шампанським і свічками, а чоловік, якого я ще вранці вважала майбутнім чоловіком, уже тримав за руку іншу жінку і, можливо, розповідав їй, як нарешті звільнився від мене.

Я подивилася на годинник.

Було близько одинадцятої вечора.

Шампанське закінчилося, а мені несподівано відчайдушно захотілося ще алкоголю. Не тому, що я вірила, ніби він вирішить проблему, а тому, що залишатися зараз тверезою здавалося набагато страшніше.

З найближчих цілодобових місць я згадала лише заправку неподалік від дому.

Ця ідея була поганою.

Я розуміла це навіть у своєму стані.

І все одно підвелася.

Підлога злегка хитнулася, і довелося на секунду вхопитися за спинку дивана. Я постояла так, поки кімната не перестала рухатися, потім натягнула пальто поверх сукні, сунула ноги в чоботи й вийшла з квартири.

Лютневий холод різко й неприємно вдарив в обличчя, зате на кілька секунд справді стало легше. Я вдихнула глибше, сподіваючись, що мороз приведе мене до тями, але вже за кілька кроків стало зрозуміло: шампанське нікуди не поділося, і світ, як і раніше, рухався трохи повільніше, ніж мені хотілося б.

До заправки виявилося далі, ніж я пам’ятала. Підбори заважали, холод пробирався під пальто, і кілька разів я всерйоз пошкодувала, що не залишилася вдома. Потім знову згадала фотографію Вероніки й уперто пішла далі.

У мінімаркеті було майже порожньо. На полицях з алкоголем вибір виглядав так, ніби до вечора сюди вже прийшли всі самотні й нещасні люди району. Залишилися горілка, коньяк, кілька дивних пляшок міцного алкоголю й пиво.