Глава 3

Я замкнулася у ванній, повернула ключ у замку й лише після цього дозволила собі притулитися спиною до дверей.

Кілька секунд просто стояла так, намагаючись дихати рівно.

Мені потрібно було зателефонувати Мірі. Почути знайомий голос, розповісти їй усе, поскаржитися, можливо, навіть поплакати й почути у відповідь, що я себе накрутила, що всьому є нормальне пояснення і що жодної катастрофи насправді немає.

Я розблокувала телефон.

Перед приходом Артема я сиділа у вітальні й бездумно гортала стрічку, аби не дивитися кожні тридцять секунд на годинник. Застосунок залишився відкритим і тепер, коли екран засвітився, автоматично оновився.

Перше ж фото змусило мене забути, навіщо я взагалі взяла телефон.

На білій стільниці лежав величезний букет пудрово-рожевих троянд. Навіть не схожих — саме тих, які кілька годин тому описувала Міра.

Поруч стояв відкритий темний футляр, усередині якого поблискували довгі сережки з прозорими камінцями.

Я дивилася на фотографію, не кліпаючи, і якийсь час свідомість відмовлялася пов’язувати очевидні деталі між собою. Здавалося, якщо досить довго дивитися на екран, з’явиться інша версія того, що відбувається, у якій усе це не має жодного стосунку до мене.

Потім я побачила ім’я власниці акаунта.

Вероніка Савчук.

У мене похололи пальці.

Вероніка працювала разом з Артемом. Ми познайомилися на одному з корпоративів його компанії, куди він одного разу таки погодився взяти мене після кількох місяців моїх жартів про те, що він мене від усіх ховає.

Вона була з тих жінок, яких помічаєш одразу.

Світле волосся, ідеальна шкіра, струнка постать, упевненість у кожному русі. Зі мною Вероніка була ввічливою, навіть запропонувала якось випити кави, а потім ми підписалися одна на одну в соцмережах.

Я пам’ятала ще дещо.

Як вона всміхалася Артемові.

Тоді я не надала цьому жодного значення. Він був моїм чоловіком, я була поруч, і ревнувати його до жінки, яку побачила вперше в житті, здавалося дурістю.

Тепер я дивилася на підпис під фотографією й відчувала, як усередині повільно розверзається порожнеча.

Найкращий День Валентина в моєму житті ❤️ Дякую коханому за те, що вміє дивувати. Сподіваюся, наступне свято ми вже зустрінемо зовсім по-іншому 💕

Я перечитала текст кілька разів.

На четвертий раз слово «коханому» нарешті перестало здаватися випадковим.

Троянди. Ювелірний. Його запізнення. Усе, що ще кілька годин тому складалося в красиву історію про мене, тепер складалося в іншу історію, у якій для мене взагалі не було місця.

За дверима почулися кроки.

— Діно, ти там довго? — запитав Артем.

Я притиснула телефон до грудей і заплющила очі.

Хотілося відповісти, але горло ніби стиснуло зсередини. Я уявила, як він сьогодні вибирав ці сережки, як купував квіти, як їхав до неї, а потім повернувся сюди й із байдужим обличчям їв вечерю, поки я сиділа навпроти в сукні, яку вибрала заради нього.

Найстрашнішим чомусь було те, наскільки легко він брехав.

Я глянула на себе в дзеркало. Макіяж усе ще був майже ідеальним, тільки очі стали зовсім чужими.

Кілька годин тому я стояла перед цим самим дзеркалом і думала, чи достатньо добре виглядаю для освідчення.

Тепер хотілося сміятися.

Я справді була неймовірною ідіоткою.

Я відчинила двері й вийшла. Артем лежав на дивані, витягнувши ноги, і перемикав канали. Сорочка була розстебнута біля коміра, поруч на журнальному столику стояла відкрита пляшка пива, а від свічок, які я так старанно розставляла, по стінах усе ще ковзали теплі відблиски.

Усе це виглядало майже затишно.

Від цього ставало тільки гірше.

— Артеме.

Він озвався, не повертаючи голови:

— М?

Я підійшла ближче.

Телефон у руці все ще тремтів, тому я міцніше стиснула його пальцями й простягнула до нього екраном.

— Ти їй купив квіти?

Він глянув на екран, і я побачила ту єдину мить, якої боялася найбільше. Він упізнав фотографію. Це тривало менше секунди. Обличчя майже одразу набуло звичного виразу, але я все одно встигла помітити, як напружився його погляд.

До останнього я сподівалася, що він зараз розсміється.

Що скаже: «Діно, ти серйозно?»

Що пояснить, чому ця жінка виклала саме такі квіти й саме такі сережки.

Мені настільки хотілося помилитися, що я була готова повірити майже в будь-яку правдоподібну брехню.

— Я просто запитую, — додала я, намагаючись говорити спокійно. — Ти сьогодні їздив до Вероніки?

Артем повільно відклав пульт.