Зрада. Яка вона?

Ось і вона!! Зрада. Яка вона?​ Зрада на війні, зрада військового!.. Зрада людини, яка під кожним постом пише, як він тебя кохає! Яка вона? Як поводитися? Як із цим жити? Дорогі мої підписники, фейсбучні друзі, вороги, друзі мого коханого чоловіка... Як жити, знаючи, що він тебе зрадив? Як дивитися в очі людині, яка забрала твоє серце і віддала його іншій?

​Півтора року тому я якось вмовила свого коханого чоловіка, що все-таки приїду до нього на фронт. Зібравши поспіхом речі, я сіла в холодну маршрутку і вирушила в довгу дорогу до того єдиного, на якого чекала все життя. Марко завжди мені повторював, що не одружувався раніше, бо шукав мене одну-єдину. І я вірила.

​Приїхавши в одне прифронтове село, де базувалася частина роти, ми облаштувалися в закинутій літній кухні. Там була стара піч, невеликий столик і одне ліжко зі старих, іржавих пружин. Коли лягав на нього, то дупа впиралася в саму підлогу, та ми на ньому якось удвох уміщалися. А поруч, на двох ящиках із патронами, лежали зняті з петель двері та матрац — то було спальне місце для побратима.

​Так і жили: я готувала хлопцям гаряче їсти, робила уколи. Умови, так би мовити, були досить людські. Навчилися митися повністю в трьох літрах води, та що ж — зате поруч із коханим!

​Із села на той час ще не всі виїхали, місцеві ховалися по льохах, не бажаючи полишати рідних домівок. От я одного разу біля розбитого тину і познайомилася з красивою білявкою, яка проживала по сусідству. Судячи з її вигляду, була вона дуже голодна, виснажена і занедбана — жила зовсім одна, а на вулиці якраз вдарили добрячі люті морози. Мені стало шкода її. Я спочатку пригощала її своїми обідами, потім ми ніби як здружилися, і вона почала щодня приходити до нас у гості. Хлопцям на позиціях вона теж припала до душі. Майже всі закохалися в ті щирі добрі очі. Вони потихеньку підгодовували її: то картоплі дадуть, то відкриють тушонку, то найкращий шматок м'яса відріжуть.

​Досить швидко на наших харчах вона прийшла до тями. Стала гарна, доглянута, ходила з високо піднятою головою і дивилася на всіх своїми сірими очима. Її очі — це було щось неймовірне, глибоке і хитре... Якби ж я знала тоді, кого пригріла на грудях!

​Та настав час їхати у відпустку з коханим чоловіком. І ось ми вже в рідних, тихих Чернівцях. Проте свята не вийшло. Марко чи то був надто змучений війною, чи то заклопотаний думками, але я чітко відчула, що він якось віддалився від мене, став холодним. Це все я спочатку списувала на бойовий стрес, адже й сама почала за собою помічати, що болісно реагую на будь-які різкі й голосні звуки — все-таки там над нами і літало, і прилітало...

​Відпустка промайнула як один день, і Марко повернувся на лінію фронту. А за якийсь час через побратимів до мене почали доходити чутки. Мені шепнули, що білявка вже геть страх втратила — спить у його ліжку, крутиться біля нього цілодобово, і Марко витрачає на неї останні гроші, купуючи їй делікатеси. Коли я запитувала його про це по телефону, вони в один голос твердили, що мені все здалося, що це просто «дружня підтримка».

​Я не витримала. На Паску зібрала сумки з домашніми пасками, ковбасою, сіла в автобус і поїхала без попередження — бо вже знала і ту хатку, і куди йти.

​І от я відкриваю двері, заходжу до кімнати — і в мене серце заклякло, а в очах потемніло... Вона сиділа прямо у нього на колінах! А він, притуливши її блондинисту голову до себе, ніжно-ніжно її пестив і щось шепотів на вушко. У ту мить мені хотілося крізь землю провалитися від болю й сорому! Та діватися вже було нікуди — сама ж приїхала сюрприз робити, от і отримала...
 

​Їїхати назад посеред ночі я не могла — кругом фронт, комендантська година, війна. Проплакалася в подушку на тих ящиках з-під патронів. Марко далі гнув свою лінію, клявся, що кохає тільки мене, а вона «сама прийшла, в неї нікого немає, він не зміг її прогнати». Ба більше, виявилося, що вона вже повністю перейшла на його утримання, і він буквально з рук її годує. За тиждень цього кошмару мене нарешті відвезли додому. Життя скінчилося...

​Я повернулася в Чернівці розбита. А за місяць на тому напрямку почалися сильні обстріли. Хатину тієї білявки змело з лиця землі, залишилася тільки чорна вирва. І в той момент у моїй душі щось перевернулося. Я вирішила: нехай уже буде вона з ним, нехай живе з ним, спить у його ліжку, тільки б мій коханий чоловік був живий!

​Так вони удвох і перемістилися далі за лінією фронту в інше село, за багато кілометрів від обстрілів. Марчик мій почав жити з коханкою офіційно. Вона постійно дбає про його сон, гріє його ліжко, вони нерозлучні 24 на 7. Я вже навіть звикла до цієї думки: чоловік на війні з коханкою, а вдома в Чернівцях чекає законна дружина. Дійшло до того, що Марко почав натякати, що вона, можливо, скоро «ощасливить» його потомством, і треба буде думати, куди дівати малих...

​Та це, як виявилося, ще не кінець моєї драми! Марко заявив, що там зараз стало занадто небезпечно, позиції криють артилерією, дрони і ракети літають як зграї ворон зимою, і він їде у відпустку... разом із нею! І ми всі тринадцять днів будемо жити разом, під одним дахом, в одній квартирі!

​Як вам такий поворот історії, геть несумісний зі здоровим глуздом і мораллю? І який у мене вибір? Адже я так сильно кохаю свого чоловіка, що готова терпіти навіть такі його примхи.
 

​От вже зовсім скоро я на пероні зустрічатиму коханого чоловіка з його прифронтовою посестрою — коханкою, яку я сама колись відмила й привела до нашої хати. Напевно, це мені така відплата за мою безмежну доброту... Не знаю, які ще сюжети закрутить доля, та я вже йду звільняти полиці, купувати окремий посуд і готувати спальне місце для цієї сіроокої блондинки.

​А ви вже здогадалися, про кого мова? Як вважаєте, наш син Саша та домашній патріарх — чорний мейн-кун Назар — приймуть пані кицю у свою зграю? Як ділитимуть територію наш кіт-велетень Назарчик і ця біла фронтова приблуда? Пробачать сини татові таку «зраду»?