Глава 4.5

Брат заходить у дім і його погляд одразу ж натикається на Лілію, яка весь цей час стоїть біля входу у вітальню і не рухається.

– Ви знайомі? – питаю без задньої думки.

Ліля, яка до цього просто мовчки дивилася на мого брата, різко розвертається до мене. Її погляд кричить про те, щоб я припинила ставити питання. Але я не можу. І точно не збираюся виконувати її бажання.

– Так, – за неї відповідає Богдан, який навіть не зняв верхній одяг і взуття. Він усе ще стоїть в коридорі, міцно стискаючи правою рукою свій телефон.

Лілія здригається всім тілом, коли брат підходить до нас на декілька кроків ближче. Я автоматично відступаю від чоловіка. Він це помічає і хапає мене за руку.

– Діано, це не те, що ти думаєш, – він уважно дивиться на мене. Спостерігає за моєю реакцією. А я не можу рушити з місця.

Я гірко посміхаюся. А що це, як не чергова зрада, братику?…

Саме це питання він читає в моїх очах.

– Ти також знаєш Лілію. Проходьте, нам треба поговорити.

Після цих слів я здивовано підіймаю брови. Тобто, я знаю її? Ми познайомилися, коли я вже була дружиною Даміра. Вона – його помічниця. Як я могла знати її раніше?

– Бачу, сестричко, що ти дійсно нічого не знаєш. Памʼятаєш ту ніч, після якої наші батьки зникли?

Я прикриваю очі. Це тут до чого? Як Лілія взагалі повʼязана з моїми батьками? Хіба вона тоді взагалі знала нашу сімʼю?

– Памʼятаю, – мій голос видає страшний хрип, коли я кажу це слово. Наче власноруч хочу вбити себе. Покласти край усім стражданням.

Богдан киває. Мені доводиться сісти на диван у вітальні, щоб не впасти, адже я відчуваю, що це лише початок…

Лілія сідає навпроти, а брат – поруч зі мною.

Вони з Лілею не припиняють утримувати зоровий контакт. Це їх спільна таємниця?

– Лілія – подруга мого дитинства, але так вийшло, що і твого теж, – Богдан каже це впевнено, ні краплі не сумніваючись у своїх словах, які здаються мені ще якою нісенітницею.

З мене виривається нервовий смішок. Я оглядаю чоловіка, який сидить поруч і дівчину, яка навпроти. Якби брат не сказав, я ніколи б не здогадалася, що він знає цю змію.

– Тобто? – я стискаю руки в кулаки, – ти дійсно гадаєш, що я повірю в це?

Брат важко зітхає, потираючи пальцями лоба. Він зосереджений на тому, щоб нічого не пропустити в своїй розповіді.

– Так, – каже з натиском, – бо це правда. Наші сімʼї дружили. Ліліє, чому ти не кажеш, де зараз твої батько й мати? Не приховуй. Ти завжди була мовчазною, але стрибнути в ліжко чоловіка своєї подруги у тебе мізків вистачило. Совість не мучила?

Лілія презирливо кривить рот. Увесь цей час дівчина дивилась на свої нігті, які були покриті темним лаком.

Після слів брата вона підіймає погляд на нас.

– Ну правда це, то й що? Вона б навіть не згадала мене, якби ти не розповів…

– Зате згадав я, – обриває Богдан, – і це найголовніше. Чому ти не розказуєш Діані про те, як ти ненавиділа її?

Мої зіниці розширяються.

– А що це змінить? – нарешті відповідає дівчина, – вона завжди мала те, що хотіла. Багаті, люблячі батьки. Брат, який завжди піклувався і дбав про неї. Казкове життя, а я… Ми жили по сусідству, – коли Ліля це каже, то дивиться на мене, – так, ми були багаті, але… Згодом батько вліз у великі борги, наше життя перетворилося на жах… Він почав пити, мати почала зраджувати йому, вони розійшлися… Мама поїхала до Франції, ми з батьком залишилися тут.

– І тоді в твоїй геніальній голові народився цей план?

Я повертаюсь до Богдана. Він, не приховуючи свого ставлення до Лілі, дивиться на неї так, наче вона зруйнувала його життя.

– Можна я не буду продовжувати далі?…

– Продовжуй.

– Булат винен у смерті ваших батьків, Діано. Булат і мій батько… Вони були спільниками в цій справі. Точніше, мій батько був змушений це зробити. А я почала працювати на Даміра, бо Булат наказав мені. Я все знала з самого початку. І гадала, що Богдан мертвий. А мертві, як відомо, не говорять…

Як вам таке?) але це тільки початок, проте скринька пандори починає поступово відкриватися… Чекаю на ваші коментарі та зірочки, якщо цікаво, що буде далі) як думаєте, Дамір про це знав?