Глава 4.4

Наступного дня я стикаюся з Лілею біля сходів. Вона, не дивлячись на мене, просто проходить повз. Я похмуро дивлюся їй вслід.

Дамір поїхав ще вранці. Перед цим я чула, як на кухні щось розбилося. Як я зрозуміла, погрози не припиняли надходити чоловікові. Він був напружений, адже, впевнена, не знав що йому робити. Поки не знав, адже його ворог не відкривався йому.

Я була майже на сто відсотків переконана, що той Семен, якого ми зустріли нещодавно – просто виконавець. Замовник розумніший за цього чоловіка, який погрожував мені з ножем біля горлянки. Він не буде відкриватися до останнього. Цікаво, чи розуміє Дамір, кому саме перейшов дорогу? Чи тільки робить вигляд, що знає і розуміє? А насправді до кінця не може усвідомити, що це вже не іграшки?

Я повертаюся до своєї кімнати за телефоном, коли на нього приходить нове повідомлення від мого брата. Він пише, що хоче зустрітися. Негайно.

Коли я питаю, що сталося, він відповідає, що розмова стосується Лілії і Даміра. Йому треба щось мені про них розповісти. І це дуже важливо.

Я підходжу до вікна і моїм очам відкривається величезна територія будинку. Охорона охороняє периметр, тому зараз сюди потрапити буде неможливо. А Дамір навряд чи пропустить мого брата.

Проте я все ж таки вирішую спробувати вмовити чоловіка на те, щоб Богдан приїхав сюди.

– Слухаю, – у динаміку лунає його втомлений голос, – щось сталося, Діано?

– Ні, – поспішаю його заспокоїти, – мій брат хоче зі мною побачитись. Я хотіла спитати, чи можна він приїде сюди?

На тому кінці чується лише мовчання. Дамір точно не радий, що я про це питаю.

– Або ж мені доведеться зустрітися з ним десь у місті…

– Я зрозумів, – різко перебиває, – нехай приїжджає. Кидай йому адресу, але попередь, щоб дивився, аби не було стеження. Це значно все ускладнить.

Ми завершуємо розмову на цій ноті. Дамір вимикається, перед цим сказавши, що в нього ще є справи і вдома він буде тільки ввечері.

Я пишу Богдану адресу, виходячи з кімнати. Брат попереджає, що буде за годину.

Коли я заходжу до вітальні, бачу там Лілію. Вона не звертає на мене ніякої уваги, поки я гучно не кашляю, змушуючи її це зробити.

– Чого тобі? – вона невдоволено кривить обличчя.

Я посміхаюся.

– Що, думала ти найрозумніша?

Дівчина відводить погляд.

– Все одно Дамір буде моїм. А ти підеш звідси… Це питання часу.

– Та невже? – з мене вилітає смішок.

– Ти занадто проста для нього. Проста і наївна.

– А ти у нас, як я бачу, великий філософ? Бачила це життя і прожила його?

Вона підіймається зі свого крісла, на якому сиділа до цього, поправляючи вільну сукню жовтого кольору. Виглядає, мʼяко кажучи, жахливо. І це без перебільшення.

Її зміїний погляд обмацує мене з ніг до голови. Дівчина дивиться на мене зверхньо, хоча вчора їй ніхто не повірив. А може?…

Проте встигнути щось додумати я не маю змоги, адже чую, як хтось дзвонить у вхідні двері, а коли відчиняю, бачу охоронця і свого брата.

– Він каже, що прийшов до вас, і Дамір Булатович пустив… – починає чоловік.

– Це мій брат, – обриваю.

Охоронець, здається, його імʼя Роман, мовчки киває і відходить від Богдана.

Брат заходить у дім і його погляд одразу ж натикається на Лілію, яка весь цей час стоїть біля входу у вітальню і не рухається.