Глава 4.3

Лілія починає голосно кричати, а я автоматично відходжу від неї на декілька кроків, розгублено озираючись довкола. Я ж не вдарила її настільки сильно, щоб вона так кричала.

Дівчина продовжує свою істерику, і я навіть помічаю, як по її щоках починають котитися сльози. Проте це сльози болі чи тріумфу – невідомо…

Я стою біля стіни, нічого не роблячи. Мої рухи наче хтось блокує, я не можу нічого зробити. Мій мозок сигналізує про те, що треба покликати когось на допомогу, бо хто знає, чого вона почала так голосно верещати. Можливо, я й дійсно перестаралася…

Як і очікувалось, на її крики збігаються всі, хто є в домі: Булат Маратович, який ще не встиг поїхати, Дамір і охорона. Чоловіки завмирають біля входу до моєї кімнати, бо знають, що не мають права ввійти сюди без дозволу.

Дамір вривається до кімнати, швидко рухаючись. У руках чоловіка я помічаю пістолет і ще більше напружуюся. Невже все настільки серйозно, що він почав носити з собою зброю?

Він підлітає до Лілії і хаотичними рухами оглядає її на предмет якихось травм. Але які можуть бути травми, якщо вона впала на мʼяке ліжко? Я хмикаю, коли бачу, як вона починає ще дужче плакати, щоб Дамір звернув на неї свою увагу.

Булат – батько Даміра, увесь цей час спостерігає за нами всіма, не приховуючи свого іронічного погляду і усмішки. Та йому цей цирк просто подобається.

– Що тут сталося? – Дамір піднімається з ліжка і розвертається до мене, очікуючи на те, що я дам йому відповідь.

Але чому я? Лілія не може говорити? Мені здавалося, що я всього лише дала їй ляпаса, а не відрізала язика.

– Вона мене вдарила, – як тільки я збираюся щось відповісти, мене перебиває писклявий голос дівчини.

Дамір глибоко вдихає повітря, підходячи до мене ближче.

– Це правда? – питає втомленим голосом.

– Так, – не бачу сенсу приховувати очевидні речі.

– Чому?

Мене не дивує це питання. Мій чоловік завжди був справедливим і ніколи не звинувачував людей без причини, або допоки сам не переконувався в тому, що вони винні.

– Ти сам знаєш – чому. Вона просто розлютила мене своїми словами, – я повертаю свій погляд до Лілії, яка сидить на моєму ліжку, не приховуючи свого тріумфу.

Вона виграла цей раунд.

– З вами дуже весело, дівчата, – Булат з коротким смішком підходить до нас, – але мені треба йти. Взагалі то, я вже збирався поїхати, але ваші крики мене зупинили. Стало цікаво, що тут відбувається.

Батько Даміра виходить з кімнати, зачиняючи за собою двері. Ми залишаємося втрьох.

– Вона вагітна, Діано, – пояснює наче маленькій дитині.

Я усміхаюся. Так, вагітна… Та хіба це дає їй право ображати мене? Тим паче навмисне. Куди раптом поділася його справедливість? Невже я й тут помилилася? І виявляється, зовсім його не знаю?

– Я не лялька, яку можна крутити так, як вам хочеться, – кидаю уривчасто, – зі мною так не можна, Даміре. Лілія отримала те, що заслужила. Чи не так, подружко? – я дивлюся в обличчя зрадниці через плече чоловіка. Він загородив дівчину собою – випадково чи ні, мені байдуже.

– Ти мало мене не вбила, божевільна, – її істеричний голос розноситься по кімнаті.

– Що ти взагалі тут робиш, Ліля? Чому ти не в своїй кімнаті?

Дамір стає ще більш роздратованим. Помітно, що ці ігри в «хто правий, а хто ні» йому зовсім не до вподоби. І він краще б поспав, ніж розбирався з нами.

– Ніч довга, Ліліє, можемо ще потягнути час, – не утримуюсь від коментаря.

І здається, дарма. Бо чоловік різко змахує рукою, наказуючи мені мовчати.

Ліля стискає губи в одну тонку лінію, а її руки починають тремтіти. Вона помітно нервує.

– Я прийшла, щоб помиритися, – наче солодка пісня, – саме так зараз звучить голос дівчини, – а вона… Накинулася на мене! Що мені було робити, Даміре? Я боялася за свою дитину…

Дамір відступає від мене і наші погляди більше не зустрічаються. Я напружено спостерігаю за тим, як він підходить до Лілі і міцно хапає її за руки, підіймаючи з мого ліжка.

– Тобі не слід було сюди заходити, – каже коротко. Дівчина у відповідь лише киває.

Її рука, яку відпустив чоловік, повільно опускається на живіт.

– Якби з нашою дитиною щось сталося, я б не змогла пережити таке…

Вона знову хапається за плече мого чоловіка, коли він веде її на вихід з кімнати.

– Даміре, пообіцяй мені, що з дитиною все буде гаразд…

Я більше не можу це слухати, тому підходжу до вікна і відчиняю його, повністю сконцентрувавшись на звуках, які лунають зовні. Я не хочу чути, що саме  їй відповідає Дамір… Його реакцію на ті слова. Не хочу бачити його жестів, які він проявляє до неї. Я просто не можу.

Чому така сумна доля випала саме мені? Навіщо цей світ так карає мене? І головне, за що? Чому цей чоловік дістався саме мені. Цей крижаний айсберг, який неможливо зсунути з місця.

– Заспокоює, правда? – чужий голос вривається в мої думки, лунаючи прямо над вухом.

Я відчуваю дихання чоловіка потилицею. Він стоїть позаду мене, дуже близько, навіть занадто… Занадто для того, хто нічого не відчуває.

– Ти віриш їй?

Не знаю чому, але мені важливо це знати. Саме зараз, наче від його відповіді залежить усе моє подальше життя.

– Ти дійсно гадаєш, що я повірю в те, наче ти вдарила вагітну жінку без причини?

Його впевнений тон змушує мене повернутися до чоловіка, щоб зазирнути йому у вічі.

– Це ж твоя…

– Хто? Хто вона мені, Діано? Жінка, з якою я переспав декілька разів? І яка вирішила завагітніти від мене. Я казав ще з самого початку, що ти – моя дружина. Інших не існує. Як би не ця дитина, Лілія вже давно б пішла з нашого життя.

– І все продовжувалося б… – ці слова вилітають з мене майже пошепки.

– Що?

Ми стоїмо близько один до одного, але Дамір все одно не хоче бачити, як мені боляче.

– Це все. Продовжувалося б. Ти й надалі зраджував би мені, а я терпіла, бо немає іншого виходу. Так і жили б…

– А як ти хочеш?

– Хіба це має значення? Коли все вже так склалося… Я точно знаю, як я не хочу.