Глава 4.2

– Коли я вирішу свої проблеми, ти підеш? Підеш від мене?

– Ти постійно забуваєш про те, що є ще Лілія, Даміре, – промовляю, не приховуючи своєї відрази.

Чоловік важко зітхає і заводить машину. Десь двадцять хвилин ми просто їдемо мовчки, а кожен з нас наче подумки знаходиться не тут, а десь далеко. Я дивлюсь на дерева які ми проїжджаємо, на будівлі, розуміючи, що минуло багато часу з тих пір, як я кохала свого чоловіка і не думала ні про що.

Коли Дамір зупиняє машину біля будинку, на вулицю одразу ж вибігають охоронці. Вони пильно оглядають автівку, самого Усманова і мене. І коли переконуються, що ми живі й здорові, відступають.

– Хто дав наказ вийти? – суворо питає.

Охоронці одразу ж відводять погляди, а той, що найголовніший серед них, виходить уперед.

– Ваш батько, – кидає коротко.

У мене очі на лоба лізуть від роздратування. Булат хоч колись зможе залишити свого сина в спокої? А з ним і мене…

Дамір, схоже, так само не радий, бо коли він чує це від охоронця, його руки стискаються в кулаки.

– А хто ваш бос: я чи мій батько?

Охоронець відповідає не одразу. Спочатку він напружено дивиться на Усманова, а той, у свою чергу, на того самого охоронця.

– Ви.

– Завтра можеш не приходити. Тебе звільнено, – відрізає чоловік.

Охоронець, який до цього був точно впевнений, що такого не станеться, стає розгубленим.

– Але мене найняв ваш батько ще багато років тому…

Я закриваю своє обличчя руками. Дарма він це сказав…

– Тим паче, тебе звільнено, Романе.

Роман – тепер я знаю, як звати охоронця, розвертається і мовчки йде назад у дім. Я оглядаю територію і помічаю машину батька Даміра – Булата. Без нього не обійшлося... Він же поїхав, то навіщо повернувся?

–  Я не знаю, що тут робить мій батько, тому навіть не питай мене про це, – каже Дамір, як тільки я збираюся відкрити рота, - ходімо додому, розберемося.

Усманов йде до головного входу, а я за ним. Коли ми заходимо до будинку, я одразу ж чую запах парфумів Лілі. Здавалося б – це неможливо, проте вона наче користується усім флаконом за один раз.

Я глибоко зітхаю, коли ми опиняємося у вітальні. Ліля і Булат сидять на дивані, відвернувшись один від одного. Дівчина дивиться кудись в сторону, а Булат тримає в руках склянку з темною рідиною, міцно її стискаючи.

Коли він чує кроки, то різко ставить склянку на журнальний столик і встає зі свого місця. Лілія ж у свою чергу робить вигляд, що рада нас бачити. Можливо, лише Даміра, та точно не мене.

–  Сину, що там сталося? – перше, що питає чоловік, коли підходить до нас.

–  Нічого, – похмуро відповідає Усманов.

–  Мене така відповідь не влаштовує, Даміре, – Булат починає тиснути на Даміра і я бачу, як йому неприємно це чути.

Тому вирішую відповісти за нього:

–  Булат Маратович, а вам не здається, що ви в нас затрималися? – кажу з милою усмішкою на вустах, спостерігаючи, як змінюється поведінка батька Даміра.

Він залишає свого сина в спокої і повертається до мене всім корпусом, не приховуючи свого зацікавленого погляду.

–  Ти, як я бачу, стала хоробрішою за той час, коли тебе тут не було. То що, або правильніше сказати, кого ти зустріла в будинку за лісом?

Я здригаюся всім тілом. Такого питання я точно не очікувала. Чоловік наче навмисне намагався витягнути з мене ті слова. Він провокував мене.

–  Нічого, – відповідаю пошепки.

Булат, вочевидь задоволений моєю відповіддю, усміхається, не приховуючи свого тріумфу. Він плескає в долоні декілька разів, поки ми з Даміром продовжуємо напружено спостерігати.

– Я гадав, що ви розумніші, – його задумливий тон починає дратувати, – але я помилявся. Хто той хлопець, Діано, який вийшов з будинку? Чому його супроводжував мій другий син? Ви думаєте, що я нічого не дізнаюся? Я вже багато чого знаю. І дізнатися інші деталі для мене не є проблемою.

Дамір відходить ближче до вікна під час цієї промови. Він повертається до всіх спиною, продовжуючи мовчати.

– Даміре, я втомилася, – подає голос Лілія, а з мене виривається смішок.

Її погляд переміщується на мене і я бачу, що вона просто грає свою улюблену роль жертви.

– То піднімайся нагору, навіщо ти взагалі тут знаходишся, – відповідає Усманов-старший.

І я вперше з ним погоджуюся.

– Але це стосується і мене також...

– В якому місці? – Булат хмуриться.

– Я мати майбутньої дитини вашого сина.

Батько Даміра переводить мовчазний погляд на Лілію, яка через секунду підхоплюється з дивану.

– Я піду. Даміре, мені потрібно до лікарні завтра, за записом, – вона чекає якоїсь реакції від Усманова-молодшого, проте її немає. Дамір продовжує стояти біля вікна, але я бачу, як напружуються м’язи на його тілі, коли він чує останню фразу.

Чоловік лише киває, не повертаючись до Лілії обличчям.

Не можу сказати, що відчуваю радість. Я взагалі нічого не відчуваю, та і як можна щось відчувати до людини, яка була з тобою лише тому, що комусь обіцяла?

Я хочу втримати це почуття в собі якнайдовше, проте не впевнена, що в мене це вийде, адже моє кохання до Даміра не зникло – воно все ще живе в мені і моєму серці. Я не знаю, що повинно статися, щоб воно зникло. Можливо, якщо наш шлюб був би справжнім, моя реакція була б зовсім іншою – і я точно не продовжувала все це відчувати. А можливо й ні... Важко сказати.

Дамір став для мене героєм, єдиним чоловіком, який допоміг мені не стати жертвою аукціона остаточно – і я йому вдячна. Скоріше за все, спочатку саме вдячність була на першому місці, а не кохання. Воно з’явилося не одразу, навіть якщо я плутала ці два слова на початку.

Тому зараз мені важко покинути його. І ще важче розлюбити. Я наче між двох вогнів.

– Діано, йди до себе, – несподівано у вир моїх думок вривається голос чоловіка, – ми з батьком договоримо і він поїде додому.