Глава 4.1

– Якби я знав, що таке станеться зі мною, я б ніколи не зрадив тобі… Якби я знав, що втратити тебе – буде наче смерть. Якби знав, що захочу зробити шлюб не фіктивним…

Я хапаюсь за ручку дверей. Ноги підкошуються, а серце починає битися так швидко, наче зараз вистрибне з грудей.

– Усе вже сталося, – намагаюся зробити так, щоб мій голос не тремтів, але марно. Я все одно демонструю, що небайдужа до його останніх слів.

Дамір нічого не відповідає. Ми мовчки сідаємо до його машини, яку він кинув прямо на дорозі. Водія, який привіз мене сюди, коли ми виїжджаємо, я вже не бачу. Чоловік помічає мій погляд і каже:

– Зафар, як тільки дізнався, що я тут, відправив свою людину додому.

Я гірко усміхаюся. Ну, звісно, Дамір би не дозволив, щоб якийсь чужий чоловік відвозив мене назад. Це неможливо.

– Нагадай мені, чому? Тому що незнайомий тобі водій може зіпсувати репутацію Усманових, яка і так ледве тримається? – він скидає швидкість, а я нахиляюся до його вуха, – відкрию тобі таємницю: ви і так більше не зможете вийти в світ, бо після останнього випадку двері точно будуть зачинені.

Машина різко зупиняється і мені доводиться напружитися всім тілом, щоб не зустрітися головою зі склом.

Цього разу я навіть не кричу на чоловіка. Це все немає ніякого сенсу, я зрозуміла. Тому я просто мовчки спостерігаю за тим, як він буквально вистрибує з машини, гучно зачинивши дверцята, так, що вся автівка здригається.

Я продовжую сидіти на своєму пасажирському місці нерухомо. Чекаю, поки Дамір заспокоїться. За час нашого «шлюбу» у нього інколи були такі перепади настрою, але тоді я намагалася допомогти йому розмовами, які дійсно діяли і допомогли йому прийти в норму.

Чому я зараз повинна робити те ж саме?

Наче почувши мої думки, дверцята з моєї сторони різко відчиняються. Складається таке враження, що якби чоловік міг, він би відірвав їх.

– Виходь з автівки, – його рука міцно стискає ручку. Я не наважуюсь сперечатися з ним.

Коли я опиняюся на вулиці, майже крижане повітря одразу ж бʼє мені по обличчю. Я кривлюся від цих неприємних відчуттів і здригаюся всім тілом від холоду, до якого була не готова.

– І що тепер? – спокійно питаю, розуміючи, що Дамір усе ще дуже напружений і злий.

– Ти справді думаєш, що мені є справа до того, що скажуть якісь пихаті ідіоти? Це ти не розумієш: якщо тебе знайдуть, то не будуть поводитися як з принцесою!

Я не можу стримати ті слова, які звучать у приголомшливій тиші:

– Я й не чекаю, щоб зі мною поводилися, наче з принцесою! Я цього не хочу.

Ми на секунду зупиняємося і дивимося одне одному у вічі. У темному погляді я бачу своє відображення, яке поступово розпливається.

– А чого ти хочеш? – Дамір ставить це питання оманливо спокійним тоном, який зовсім не схожий на той, що я чула хвилину тому.

– Не знаю! – я накриваю обличчя руками, коли ця фраза вилітає з мене.

На дорозі, де ми зупинились, усе ще темно, а світанок має бути десь через три години.

У цій темряві я не бачу нічого, тому якби Дамір не стояв біля фар, які висвітлюють його фігуру, я б і його не змогла бачити.

Мою увагу привертає якісь підозрілі рухи позаду. І судячи з виразу обличчя мого чоловіка, його також…

– А я от знаю, чого я хочу, – лунає мерзенний голос, який я впізнаю одразу ж…

«– Передай своєму чоловікові, щоб він не ліз туди, куди його не просять. Бо постраждає твоє чудове лице. І йому тоді вже буде не до жартів, - якийсь чоловік притискає мене до старої, жахливої стіни, а на його обличчі видніється чорна пов'язка. Я можу розгледіти лише чорні, як ніч, очі.

 – Добре,  я передам своєму чоловікові, що ви побажали йому здоров'я і довголіття. Правильно почула?

Через секунду відчуваю, як до грудей приставляють ніж. Він гострий. Металевий. Дорогий.

 – Мені твої понти до одного місця, кралю. Ти не з тим жартуєш, – він трохи надавлює гострим кінчиком ножа, так, щоб я відчула, наскільки серйозно він говорить.

 – Мені твої теж, – прямо дивлюсь на нього і ми зустрічаємося поглядами, – якщо щось не влаштовує – піди і скажи Даміру. Мені то що? Ти вважаєш, моє життя так сильно його хвилює? Помиляєшся.

– Це ти помиляєшся, якщо думаєш, що йому до одного місця. Ні... Він тебе високо цінує. Тому і мовчи. Тобі ні до чого сюди лізти. Лише своєму чоловікові скажи, щоб теж не ліз. Бо постраждає сильно. Навіть і пальцем не встигне поворухнути, як і до нього доберуться.»

Спогади наздоганяють мене швидше, ніж я того очікую. І коли я зустрічаюся поглядом з чоловіком, який стоїть навпроти мене, я впізнаю його. Це той самий покидьок з провулку.

– Бачу, що впізнала, – каже з неприхованим тріумфом, – а ти що, Усманов, втрачаєш хватку?

Незнайомець рухається повільно, нікуди не поспішаючи. Увесь його вигляд кричить про те, що тут хазяїн саме він. Його посмішка більше схожа на посмішку звіра, коли той спіймав свій обід.

Дамір у свою чергу не рухається з місця. Я помічаю, що цього разу незнайомець не з ножем, а з пістолетом. А що проти нього має Дамір?…

– Що ти тут робиш, Семене? І звідки знаєш мою дружину?

Я застигаю. Якщо до цих слів я хотіла спробувати підійти до Даміра, то тепер я залишаюсь стояти на місці. Шок, який я відчуваю зараз – ні з чим неможливо порівняти. Мій чоловік знає таких людей, як цей Семен. Мій чоловік повʼязаний з криміналом. Що ще я про нього не знаю?

– А вона що, не розповіла тобі про нещодавній напад у провулку? – усміхається, спостерігаючи, як Дамір зривається з місця і збирається накинутись, – тс-с-с, – прикладає вказівний палець до рота, – стій там, де стоїш.

Я стискаю руки в кулаки, коли розумію, що ми нічого не можемо зробити проти чоловіка зі зброєю. Від безсилля хочеться задушити його голіруч, проте це було б самогубство.

– Навіщо тобі це? – не впізнаю свій голос. Він настільки хрипкий, що слова ледве можна розібрати.