Глава 4

– Кого ти там збирався забрати? Мою дружину?

Я інстинктивно хапаю брата за руку, і Дамір це помічає. Його злий погляд зупиняється на наших зчеплених руках, і мені здається, у нього зараз повалить пар з вух.

– Що це, Діано? – питає оманливо спокійним тоном, але я розумію, що це лише ширма. І зараз у нього все горить.

Я не можу нічого відповісти йому. Наче голос десь раптово зник. Я не розумію, чому я лякаюсь реакції майже колишнього чоловіка… Принаймі, для мене. Те, що він не збирається відпускати мене і давати розлучення – питання часу.

Хоча в цьому я сумніваюсь усе більше з кожним днем…

– Що ти маєш на увазі? – скептично оглядаю його з ніг до голови.

Богдан також піднявся з дивану і тепер дивиться на Даміра, не приховуючи свого презирства.

Зафар мовчки спостерігає за нами всіма, адже, упевнена, йому дуже цікаво дізнатися, що ж буде далі і чим закінчиться ця історія. Нічим.

– Хто цей чоловік і якого взагалі біса він збирається забрати тебе?

Богдан акуратно звільняє свою руку від моєї і виступає вперед, стискаючи руки в кулаки.

– Це не твоя справа, – брат відповідає замість мене.

Дамір хмикає, продовжуючи дивитися лише на мене.

– Поясниш?

– Це мій брат, – виштовхую з себе різко. І замовкаю. Мені більше нема чого сказати.

Дамір проходить до вітальні, сідає на той самий диван, де сиділи ми з Богданом декілька хвилин тому. І просто накриває руками обличчя, як і я раніше.

– Діано, чому ти так впевнена, що це твій брат?Можливо він бреше?

Тут уже відповідає Зафар:

– Я перевіряв. Богдан спочатку звернувся до мене. Це її брат, Даміре, – мій чоловік на цій фразі заплющує очі.

А потім різко встає з дивану і повертається до нас:

– Ви що тут, взагалі божевільні всі?! Хіба ти не знаєш, Зафаре, що їй небезпечно поки покидати територію дому? А ти? Ти ж її брат, чи як тебе там… То який ти брат, якщо наражаєш свою сестру на небезпеку?

Богдан стискає зуби так, що на його вилицях починають ходити жовна.

– Я забезпечив її усім необхідним, щоб вона без проблем сюди дісталася, – Зафар знову відповідає за мене і брата, проте зараз я йому за це вдячна.

Дамір спочатку коротко сміється, а згодом підходить впритул до мене, не звертаючи уваги ні на Зафара, ні на Богдана, які теж знаходяться в цій кімнаті.

Наче ми тут наодинці…

– Це справді те, чого ти хочеш? Піти від мене? Зараз?

Я не вірю, що він це питає. Але в його очах бачу те, чого раніше не помічала – відчай.

– Даміре… – я зупиняюся. Не можу більше сказати ні слова. Адже я… Чомусь, коли він всерйоз запитав мене про це, я не можу сказати заповітне «так».

– Моя сестра все ще кохає тебе, не дивлячись на те, який ти виродок, – Богдан штовхає чоловіка, змушуючи його відійти від мене на декілька кроків.

Проте наш зоровий контакт не дозволяє мені закритися від нього і відмовитись від нашого шлюбу раз і назавжди. Я, чорт забирай, хочу вірити, що дитина Лілі не від Даміра… Проте що робити з його зрадою? Адже вона, як не крути, є…

– Діано? – це голос Зафара. Але його я чую наче крізь сон.

Мені стає зле, і я сідаю прямо на підлогу. Усі три чоловіка починають питати, що трапилося. Я хапаюсь за голову і просто сиджу на клятому килимі. Я не взмозі піднятися, бо якщо піднімусь – доведеться поїхати з Даміром. Якщо покину Даміра – поїду з Богданом, але свого чоловіка більше ніколи не побачу.

Я не можу… Це вбиває мене. Усі ці думки смертельні. Не хочу про це думати.

– Богдане, їдь додому, тільки залиш мені, будь ласка, свій номер, – не впізнаю свій голос. І жахаюся. Це наче не я кажу.

Брат відходить від мене так різко, як підійшов. Відвертається, нічого більше не каже. Через декілька секунд на мій телефон приходить нове повідомлення.

Брат більше не дивиться на мене, виходить з дому, гучно зачинивши двері. По щоках течуть мої сльози, проте розумію я це не одразу.

Зафар також виходить, залишаючи нас із Даміром самих. Я не повертаюся до нього, просто не можу і не хочу його бачити.

– Я зробила це тільки тому, що не хочу, щоб мій брат постраждав від рук твоїх ворогів, – кидаю пошепки.

І відчуваю, як чоловік своєю рукою стискає моє плече.

– Я розумію, – лунає у відповідь.

Я все таки розвертаюся до нього, і бачу знов ідеального чоловіка: біла сорочка, а під нею напружені мʼязи, чорні джинси, туфлі, блиск яких може осліпити кожного.

Мій чоловік ідеальний… Гарний, сильний, багатий… Але так і не зміг зробити мене щасливою.

Ми обоє зламали моє життя. Він – тим, що не сказав вчасно про обіцянку моєму батькові, а я – тим, що закохалася в нього по вуха, хоча знала, що шлюб фіктивний.

Ми заручники цієї ситуації.

– Їдьмо додому, – я повільно підіймаюся, беру свою сумочку і верхній одяг.

Але коли відчиняю вхідні двері, раптом чую його тихий голос:

– Якби я знав, що таке станеться зі мною, я б ніколи не зрадив тобі… Якби я знав, що втратити тебе – буде наче смерть. Якби знав, що захочу зробити шлюб не фіктивним…

Я хапаюсь за ручку дверей. Ноги підкошуються, а серце починає битися так швидко, наче зараз вистрибне з грудей.

Мої дорогі читачі, вітаю вас з прийдешнім Новим Роком! Бажаю міцного здоровʼя, щастя і мирного неба над головою❤️