Глава 3.5

– Час тобі познайомитися з твоїм янголом-охоронцем, Діано…

– Діана… – я різко розплющую очі і дивлюся на незнайомця.

***

Спочатку я не можу зрозуміти, чому обличчя чоловіка, який стоїть переді мною, здається мені таким знайомим.

На його обличчі є невеликий шрам, який тягнеться вздовж правої щоки. Схоже на ножове поранення. Та чому цього чоловіка мали чіпати, та ще й ножем?

Я оглядаю його зовнішній вигляд: чорний спортивний костюм, кросівки, проте масивний, дорогий годинник на запʼясті. Він точно не злодій, але і на публічну людину не схожий. Тоді хто він?

Я продовжую вдивлятися в його обличчя, поступово відзначаючи про себе його риси. Коли здогадка вперше зʼявляється в моїй голові, я заплющую очі. Та ні, це неможливо. Незнайомець і Зафар уважно стежать за мною. Здається, вони хочуть, щоб я сама про все здогадалася.

Я встаю з дивану і підходжу до таємничого незнайомця майже впритул. Він не заперечує, дозволяючи мені роздивлятися його з усіх сторін. Але коли я знову заглядаю йому в очі, наші погляди зустрічаються. І тоді я ледь не падаю. Відходжу від нього на декілька кроків, усе ще не взмозі повірити в те, що побачила.

– Богдан?

Я не вірю в те, що кажу. Це якась маячня. Я називаю імʼя свого брата. Саме так звали людину, яка покинула мене і залишила наодинці.

– Так. Я Богдан, Діано. Твій брат. Ти ще памʼятаєш мене? 

Він знімає капюшон, і я одразу ж переконуюся в правдивості його слів. Це дійсно Богдан… Мій Богдан.

Чоловік підходить до мене ближче, беручи за руки і стискає мої холодні долоні. Він наче пічка. Гріє мене одним своїм дотиком.

– Невже це ти, братику? – я звільняю одну руку з його і торкаюся найріднішого обличчя, акуратно проводячи долонею по його шраму.

– Так, це я, сестричко, – він посміхається, а на моєму обличчі зʼявляються сльози.

– Чому ти покинув мене?

– Так було треба, Діано. Я не міг інакше. Вони б знайшли тебе також. Невдовзі я все розповім тобі, проте не зараз. Зараз я хочу насолодитися тим невеликим шматком часу, що в нас є, поки твій невгамовний чоловік не знайшов нас.

Я киваю і тягну брата за руку. Ми сідаємо на диван і я одразу ж обіймаю його. Усе ще не можу повірити в те, що мій брат живий і зараз він тут – поруч зі мною.

– Вибачте, що перериваю ваші душевні розмови, але в нас тут, здається, гість…

Я звертаю увагу на Зафара, який стоїть біля вікна. Він указує поглядом на вулицю і я одразу ж повертаю туди голову.

У вікні я бачу дуже знайому машину і… Даміра. Він виходить з неї дуже роздратованим.

– Не хвилюйся, – Богдан повертає мою увагу собі, – Зафар відволіче свого брата, поки ми з тобою трошки поговоримо про те, що взагалі тут відбувається.

Зафар тим часом невдоволено цокає:

– Я не наймався вашим охоронцем, а тим паче не збираюся дурити братові голову. Але враховуючи те, що його вчинки останнім часом мені не подобаються, я допоможу вам. Говоріть. Він сюди не зайде.

– Дякую, – мій брат тисне руку Зафару, коли той виходить з будинку.

Ми залишаємося вдвох.

– Як ти жив усі ці роки?

Богдан важко зітхає. По його очах я бачу, як йому неприємна ця тема. Але уникнути він її не зможе. Я не дозволю.

– Як і всі, Діано… Спочатку в одній країні, потім в іншій. Нещодавно повернувся до України, спочатку оселився у Львові, а потім перебрався до Києва, коли дізнався, що ви з Даміром мешкаєте тут.

– Чому ти вирішив зʼявитися? Тобі більше нічого не загрожує?

– Не впевнений. Дійшли чутки, що той чоловік, який погрожував мені багато років, мертвий. Але це не точно, ти ж знаєш, вірити нікому неможна. Такі часи.

Я відкидаю своє волосся назад, коли втомлено тру руками обличчя.

– Тобто ти все ще наражаєш себе на небезпеку? Я правильно розумію?

– Ні, – сміється, знову обіймаючи мене, – усе добре. Головне, що ти поруч. Тепер розкажи мені, як тобі тут живеться.

– Ну, як… – невесело усміхаюсь, – як і всім.

На обличчя Богдана падає тінь. Його шрам робить його ще більш небезпечним.  Мій брат дуже змінився…

– Я чув про зраду твого чоловіка. Скажи мені, Діано, ти все ще хочеш бути поруч з ним? Я можу забрати тебе від нього. Тільки скажи.

Це питання ставить мене в глухий кут. Я здригаюся, коли двері будинку раптом відчиняються і на порозі зʼявляється Дамір.

Зафар заходить слідом, а його винуватий погляд каже сам за себе. Даміра б ніхто не зміг втримати. Це неможливо. Його темний, злісний погляд доводить мені, що він чув останню фразу Богдана.

– Кого ти там збирався забрати? Мою дружину?

Сьогодні невеличка глава, дорогі читачі❤️ що буде)) чекаю на ваші зірочки та коментарі, якщо подобається історія! Як гадаєте, що вирішить Діана?)