Глава 3.4

Я чекаю, поки весь дім поглине темрява. Ліля давно знаходиться в своїй кімнаті, лише Дамір постійно ходив по дому.

Булат поїхав десь годину тому, до цього вони щось обговорювали в кабінеті Даміра, інколи голосно кричали один на одного, проте потім усе знову затихло.

У цей час я ретельно підбирала одяг, так, щоб мене не було помітно, коли я вийду з дому. В решті решт свій вибір я зупинила на чорному спортивному костюмі та чорних кросівках. У цьому одязі було дуже зручно та я не привертала зайвої уваги.

Я не знаю, хто саме чекає мене там разом з Зафаром, проте чомусь я впевнена, що ніякої шкоди мені не заподіять.

Перед виходом з кімнати я ще раз ретельно її оглядаю. Не думаю, що Дамір буде заходити в мою кімнату, тому нічого не вигадаю з цією конспірацією. Акуратно зачиняю двері і спускаюсь вниз. Закінчити обхід охорона мала ще десь десять хвилин тому. Я швидко добігаю до паркану, підіймаюся нагору завдяки міцній гілці дерева, яке виходить за межі території. Стрибаю вниз і опиняюся на свободі. Спочатку не можу повірити, що нарешті це зробила. Я змогла! І ніхто нічого не запідозрив.

Перевіряю телефон, щоб ненароком не загубити його по дорозі. Глибоко зітхаю, коли знаходжу його в своїй кишені. І продовжую свій шлях.

На дорозі мене дійсно чекає чорний позашляховик, і я, не гаючи ні секунди, одразу ж сідаю до салону. Чоловік, якому доручили довезти мене до місця призначення, виявляється приємною людиною років пʼятдесяти. Ми мовчимо всю дорогу, а я не наважуюсь запитати, куди ж ми врешті решт їдемо, поки не бачу в темряві підозріло знайомі дерева.

– Хіба тут не ліс?

Моє питання звучить дуже гучно в цій тиші. Водій переводить на мене задумливий погляд, його сірі очі вкотре сканують мене з ніг до голови.

– Так, – відповідає коротко.

Тоді я зовсім нічого не розумію. Що за маячня? Ми їдемо до лісу, чи що? Зафар знову вирішив невдало пожартувати?

Чоловік бачить, що я починаю перейматися, та поспішає заспокоїти мою фантазію:

– Хазяїн наказав привезти вас до селища, яке знаходиться неподалік цього лісу. Тому не хвилюйтеся, ми їдемо далі.

І ми справді не зупиняємося біля цих похмурих і великих дерев, а рушаємо далі. Мені стає спокійніше, проте я все одно не можу нічого зрозуміти.

– А хазяїн не казав вам, куди сами ми прямуємо?

У відповідь тиша.

Більше питати не хочу. Навряд чи Зафар розповів би своєму водію те, чого не зміг розповісти мені. Тому ще більше навантажувати людину не хочеться, та й немає сенсу. Невдовзі сама все дізнаюся.

Ми приїжджаємо до невеликого селища. Це я розумію по будинках, які вишиковуються в ряд один за одним. Водій зупиняється біля одного з них, виходить з машини та відчиняє мені дверцята.

– Ми приїхали, – інформує, подаючи мені руку.

Я виходжу на вулицю і намагаюся глибоко вдихнути повітря, так, щоб воно різко проникло в мої легені.

Чоловік розвертається до мене, перед тим як знову сісти до машини:

– Вибачте, мені сказали чекати вас тут. Тому далі доведеться йти самій.

Я киваю. Розумію, що тут щось не чисто з самого початку… У мене дивне передчуття. Наче зараз я дізнаюся щось важливе, що неабияк вплине на моє життя.

Я проходжу декілька будинків і помічаю, що ніде немає світла, окрім передостаннього. Не сказати, що це не лякає мене. Стає трохи не по собі…

Мене тягне до того будинку і я йду саме туди. Коли підходжу ближче, помічаю високу фігуру, яка стоїть спиною до мене, а коли чоловік повертається, впізнаю в ньому Зафара.

– Ну нарешті. Я вже почав хвилюватися, – жартівливо загрожує мені пальцем.

Я заспокоююся, коли розумію, що це брат мого чоловіка, а не інша людина, з якою я також маю зустрітися сьогодні.

– Зафаре, що ми тут робимо?

Чоловік стискає губи, відводячи свої очі.

– Я казав, що одна людина зацікавлена в твоїй безпеці… Памʼятаєш?

– Так, памʼятаю. Проте до чого тут це? Ти вигадав щось нове, щоб відвернути мою увагу від основних подій?

Зафар спочатку дивиться на мене з подивом, а потім посміхається. Він робить кілька кроків мені назустріч, адже я все ще стою майже на дорозі, не наважуючись зайти на територію будинку, як раптом мій телефон починає дзвонити.

Я дістаю його з кишені і бачу на екрані імʼя чоловіка. Дамір дзвонить мені. Але чому? Зараз же глибока ніч, він має спати.

– Відповідай, – він змахує рукою, даючи мені «зелене світло». Це означає, що я можу не приховувати від Даміра, де я.

Але бажано цього не казати, якщо я все ж хочу дізнатися правду, – читаю по його очах.

Я скидаю виклик, проте як тільки я це роблю, він одразу дзвонить ще раз. І ще, коли я не беру слухавку.

Наступним від нього приходить повідомлення:

«Де б ти не була зараз, тобі краще повернутися додому, Діано. Не грайся зі мною. Це не дитячі забавки.»

Я гірко усміхаюся. Так, Даміре, ти правий, це далеко не дитячі забавки… Це дорослі ставки. І ти свою партію вже зіграв. Тепер моя черга.

«Я зайнята. Повернуся, коли звільнюся від своїх справ. Побачимося вранці.»

Я вимикаю телефон, щоб мене більше ніхто не потурбував. Стає легше, проте ненадовго… Я зовсім забула про Зафара, який увесь цей час ретельно оглядав мій зовнішній вигляд.

– Що? Не той одяг підібрала для знайомства з тим, кому небайдужа моя доля? – навмисно виділяю останні слова, кажучи їх голосніше, ніж було слід.

Зафар нічого не відповідає, лише запрошує мене пройти до будинку.

Звичайний сільський будинок, невеликий, проте є два поверхи. На першому нічого особливого немає: кухня, вітальня, телевізор і диван.

– Нас тут лише двоє? – з підозрою дивлюсь на чоловіка, який усюди вмикає світло. Я на мить закриваю очі, щоб звикнути до такої яскравості після темряви.

– Ні, – Зафар сідає на диван, знімаючи свою куртку.

Я усвідомлюю, що третя особа знаходиться на другому поверсі. Проте чому він або вона не спуститься сюди? Адже це не я прагнула знайомства.