Глава 3.3

– Куди ти зібралася?

Дамір наздоганяє мене, коли я вже збираюся відчинити двері та вийти на вулицю.

Минуло лише кілька годин після нашої останньої розмови, а я вже хочу поїхати звідси якнайшвидше. Тут навіть нема чим зайнятися! Ліля весь цей час лежить в своїй кімнаті і не виходить. Людмила Степанівна, як виявилося, поїхала на деякий час в інше місто до свого сина, який потрапив у лікарню. І справа навіть не в тому, що нам доведеться самим дбати за будинком, а в тому, що я буду робити це разом з Лілією.

– Хочу подихати свіжим повітрям. Нам же не можна виходити за межі території, чи не так? Адже це може бути небезпечно.

Дамір не вірить мені – бачу по його очах. Він з підозрою оглядає мій зовнішній вигляд, проте, усе ж щось вирішує в своїй голові і киває.

– Йди, тільки недовго, – я навіть посміхаюся, коли чую його відповідь. Відчиняю двері, тільки голос чоловіка наздоганяє мене ще раз, – памʼятай про нашу угоду, Діано. Не смій дзвонити комусь.

Я одразу розумію, що Дамір говорить про свого брата – Зафара, з яким я бачилась учора. З яким ми вели цікаву бесіду в лісі… І саме зараз я збиралася йому дзвонити. Дамір читає мене як відкриту книгу.

Проте я все ж повертаюся до чоловіка обличчям, натягнувши посмішку.

– Ні в якому разі, – зараз же це зроблю, – я памʼятаю, що ти казав мені.

Коли опиняюсь на вулиці, пильно оглядаю периметр. Охорони небагато, проте я знаю, що Дамір відбирає найкращих. І ці хлопці можуть більше, ніж звичайні охоронці. Тому я ніколи не помічала, коли люди чоловіка стежили за мною в цілях безпеки. Вони були наче моєю тінню, йшли крок за кроком.

Я обходжу величезний будинок, зупиняючись на задньому дворі. Тут начебто нікого немає, обхід був півгодини тому. Я ще раз дивлюся, щоб переконатися в цьому якщо не на сто, то хоча б на девʼяносто відсотків.

І лише тоді дістаю телефон, який прихопила з собою, коли виходила з будинку. Дамір навряд чи буде перевіряти, чи знаходиться мій телефон у кімнаті. Інакше це вже зовсім божевілля.

Я набираю номер Зафара за секунду. І чоловік досить швидко бере телефон.

– Діано? Це ти? Привіт.

– Так, привіт. Слухай, ти помилився, Зафаре, – кажу з тріумфом, який навіть не приховую.

На тому кінці висне мовчання. Чоловік явно не розуміє, до чого я веду.

– Памʼятаєш ти казав, що Лілія занадто спокійна для тієї, хто хоче отримати чоловіка? Так от, це взагалі не так! Вона сьогодні такою не була. Навіть якщо спочатку все було так, як ти казав, то зараз вона, очевидно, небайдужа до Даміра.

– Так це ж ще краще.

– Тобто?

– Нам це на користь. Якщо вона небайдужа до нього, то не стане шкодити, а це вже мінус зайві тривоги та стреси.

Я закочую очі.

– Це я розумію. Проте, вибач, усе ще не вірю в цю нісенітницю, таку як зібрати докази і повернути Даміра. І не хочу.

– Це твоя справа. Зможеш сьогодні вночі вибратися з будинку?

Я хмурюся. Навіщо?

– З тобою хоче зустрітися одна людина, – Зафар передбачає моє питання.

– Що за людина? Я її знаю?

– Можливо. Сьогодні вночі сама все побачиш. Коли вийдеш за територію, на дорозі буде чекати чорний позашляховик. За кермом буде перевірений чоловік, тому не хвилюйся. Ніхто не вбʼє тебе і не завдасть ніякої шкоди, повір. Я постійно буду поруч. Довіряєш мені?

Дивно, але я чомусь відчуваю, що мені треба поїхати. Наче там я знайду щось дуже важливе для себе…

– Так, довіряю, – кажу впевнено, – тоді до зустрічі.

– На звʼязку.

Я ховаю телефон назад до своєї кишені й повертаюся в будинок. Невдовзі буде вечеря, а як я знаю, Дамір захоче, щоб ми вечеряли всі разом. Чорт, дійсно знущання якесь…

Я проходжу до вітальні, з подивом спостерігаючи, як Лілія намагається витягнути з Даміра хоч слово, а він вперто продовжує її ігнорувати.

Проте коли обоє помічають мене, то Ліля в той же час замовкає.

Дамір підіймається зі свого крісла, на якому сидів до цього, рухаючись у моєму напрямку.

– Сьогодні на вечерю завітає мій батько.

– З чого це раптом?

– Нам треба обговорити важливі питання, – відрізає чоловік, – тому я ставлю вас перед фактом. Вечерю замовимо з ресторану, нікому непотрібно готувати. Займайтеся своїми справами.

Ліля хмикає, на що Дамір ніяк не реагує.

– Ти хочеш сказати, що ми будемо вечеряти всі разом? Лілія, я, ти і Булат?

Він відвертається від мене, коли я це питаю. Стискає руки в кулаки, проте більше нічого не робить.

Адже тут ми вже безсилі.

– Так, саме це я й хочу сказати, Діано. Ти зберешся і підеш на цю кляту вечерю! Крапка.

Дамір лютує, підвищуючи голос. Я помічаю, як сильно він нервує. Що ж сталося насправді? Його батько не став би приїжджати сюди просто так…

Час пролітає швидко. Я обираю червону сукню, яка підходить для таких вечорів. Підбори, які йшли з цією сукнею, ідеально доповнюють мій образ. Волосся залишаю розпущеним. Трохи макіяжу не завадить.

Виходжу з кімнати, повністю задоволена своїм виглядом. Я чарівна й красива жінка.

З Лілею стикаюся на сходах, коли збираюся спускатися вниз. Я чула, що батько Даміра приїхав декілька хвилин тому. Це підтверджує його голос:

– Дівчата, чого стоїмо? Спускайтеся. Нам сьогодні необхідно багато чого обговорити.

За столом я сідаю поруч з Даміром, його батько розміщується на чолі столу, а Лілія сідає прямо навпроти мене.

– То що, Ліліє, – раптом розпочинає свій допит Булат, – хто буде: хлопчик чи дівчинка?

Лілія червоніє. Не думала, що вона вміє. Або ж це черговий фокус, щоб привернути до себе увагу і показати, яка вона бідна та нещасна.

– Поки невідомо, але лікар сказала, що через декілька тижнів зможемо дізнатися стать малюка.

Булат усміхається, повертаючись поглядом до мене. І я розумію його натяк, адже чудово памʼятаю його слова, що якщо дитина від мого чоловіка, погано насамперед буде саме мені.

– Зʼясували, хто організував напад? – Дамір майстерно переводить тему на більш нейтральну, адже напруга починає відчутно зростати.