Глава 3.2

– Ходімо, твоя кімната там, де й завжди, – чоловік відходить від мене на декілька кроків, пропускаючи вперед. Я з недовірою дивлюся на нього, знову очікуючи чогось поганого. Хіба раніше я могла подумати, навіть дозволити собі на секунду таке припущення, що Дамір може мені нашкодити? Проте зараз можу, бо я, як виявилося, зовсім його не знаю.

Я мовчки йду слідом за ним. Ми піднімаємося по сходах, а в моїй голові звучить лише одне питання: Ліля зараз в його кабінеті? Де вона? В бібліотеці? Чи може в басейні… Або ж в іншій кімнаті, яку він облаштував саме для них обох.

Чорт, як же це все складно… Занадто складно, щоб розбиратися в цьому всьому.

Я втомилася.

На диво, ми опиняємося в колись спільній кімнаті. Вона була моєю улюбленою. Завжди, коли ми сюди приїжджали, я просила домогосподарку облаштувати її для нас. Тут гарне освітлення, вона не в темних, а світлих тонах, простора й затишна. Саме тут я завжди почувала себе найбільш комфортно.

Дамір повертається через декілька хвилин з двома валізами. Я одразу ж впізнаю, що це мої. Мабуть, встиг перевезти з нашої квартири або ж попросив когось це зробити.

– Можеш облаштовуватися. Тут нічого не змінилося, усе як було. На своїх місцях. Тому тобі нема про що хвилюватися.

У відповідь киваю. Не бачу сенсу щось йому відповідати, та і кому потрібна ця відповідь?

На мить у його погляді щось змінюється. Та це лише на мить, бо згодом він знову стає відчуженим, як завжди.

Розуміючи, що відповіді від мене він не отримає, як і подяки, Дамір розвертається і йде з кімнати, акуратно зачинивши двері. Я одразу ж сідаю на ретельно застелене ліжко, накриваючи обличчя руками. Невже таке життя мене чекає?

Сама не помічаю, як прямо в тій клятій сукні засинаю на колись нашому спільному ліжку. А коли прокидаюся, годинник показує сьому ранку.

У кімнаті ще є ванна, тому я одразу ж приймаю душ, чищу зуби і роблю всі ранкові процедури для мого обличчя. А згодом обираю одяг. Над цим довго не думаю, проста біла футболка і чорні джинси. Кросівки на ноги, щоб було комфортніше, адже по цьому дому в капцях ніхто не ходить.

Беру з собою телефон, який вчора встигла поставити заряджатися і швидко спускаюся по сходах. Минаючи вітальню, навіть не дивлюся чи є хтось там. Мені нецікаво. Та й це не моя справа.

Проте доля – підступна річ. Саме тому, коли я заходжу на кухню, то бачу не домогосподарку Людмилу Степанівну, а Лілію – коханку мого чоловіка. Вона, абсолютно нічого не соромлячись, сидить за столом і дивиться якийсь фільм на планшеті. Чорт. Це що, знущання якесь?

На ній надіта незрозуміла піжама, і я дуже сумніваюся, що це з колекції Viktoria Secret. Бо логотип перевернутий. Памʼятаю, як вона хвалилася, коли купила її. І тепер доходить, чому не дала розгледіти.

– Чого витріщилася? Щось нове побачила? – Ліля раптом повертається до мене всім корпусом.

На такий дитячий «напад» я лише посміхаюся.

– Та ні, просто згадала цю піжаму, – глузую з дівчини, – і зрозуміла, чому ти не хотіла, щоб я роздивлялася її. Адже це підробка.

Ліля стискає губи, невдоволено оглядаючи мене з ніг до голови.

– Дамір хоча б зі мною не з тієї причини, що хтось колись попросив його пригледіти за мною.

Ці слова бʼють мене неочікувано і прямо в ціль. Я на секунду закриваю очі, щоб усвідомити, що щойно почула.

– Звідки ти це взяла? – беручи себе в руки, швидко натягнувши на обличчя усмішку, питаю.

– Це знають усі, хто входить в найближче коло спілкування Даміра. Шкода тебе, адже, виходить, ти і цього не знала…

Не знала.

– Ти вигадуєш якусь нісенітницю.

– Ну-ну, дійсно, я вигадую. Я головна злодійка в твоїй історії. Подумай, Діано, чому ти так вирішила? Це не я змусила Даміра зрадити тобі. Це не я змусила його одружитися з тобою через почуття обовʼязку. Тоді чому я погана, а ти свята? Ти велика мучениця, а я що, найгірша? Виходить так?

– Ти сама обрала таку роль. Чи хтось погрозами змусив тебе проникнути в наше життя і ліжко?

Я не витримую. Руки самі стискаються в кулаки, нігті неприємно дряпають шкіру. Але я продовжую стояти на місці.

– Ти краще подумай не про це, Діано, а про те, чому в мене це вийшло. Можливо, у вас ніколи й не було справжнього шлюбу?

– Закрий рота, – промовляю пошепки, але вона не чує мене.

– Хоча знаєш, його вже і не буде… Адже Дамір більше ніколи не подивиться на тебе та не прийде в твою кімнату. Я постараюся. Не хвилюйся, я подбаю про нього.

Мені просто зриває дах після цієї фрази.

– Ти взагалі адекватна людина? Що за маячню ти кажеш? Ти зібралася дбати про чужого чоловіка?! Взагалі ідіотка?

Ліля нарешті встає з-за столу, повільно наближаючись до мене, поки не зупиняється за декілька кроків.

– Ти така наївна, Діано. Моя дитина не дасть Даміру піти від мене. Ніколи. Ми завжди будемо разом, якщо не через почуття, то через дитину. Запамʼятай. А краще десь запиши собі.

Я чую, що хтось спускається з другого поверху, а вже за мить на кухні зʼявляється й сам хазяїн.

Дамір зупиняється біля нас і уважно дивиться. Його погляд зупиняється на Лілі, яка весь цей час вдає, що вона мила дівчинка.

– Що тут коїться з самого ранку? Сьогодні вихідний день. Що вже сталося?

Я усміхаюся. Він прикидається, чи дійсно не розуміє?

– Ти що, геть хворий? – ця фраза летить чоловікові вже не вперше, – твоя коханка тут розпиналася про ваше «щасливе» життя в майбутньому, а ти робиш вигляд, наче все так і має бути? Господи, я не впізнаю тебе. Наче не з тобою я жила всі ці роки. Наче й не знала тебе ніколи…

Дамір підходить до Лілії, більше не дивлячись на мене.

– Вибачайся.

– Що? – Ліля явно не очікувала такого. Та що там, я також…

– Швидко вибачайся перед Діаною за все те, що ти тут наговорила. Якщо ти вагітна, це не означає, що тобі все буде сходити з рук. Тому вибачайся.

Лілія спочатку нічого не говорить. Я взагалі не розраховую на якісь вибачення, та мені вони й непотрібні, однак коли дівчина підіймає погляд на Даміра в черговий раз, раптом відходить від нього. А далі я взагалі чую те, чого ніяк не очікувала: