Глава 3.1

– Куди ти привіз мене? – я уважно дивлюся на Зафара, який виходить з машини, не кажучи ні слова.

Чоловік повертається до мене лише тоді, коли відкриває дверцята машини. Я виходжу на вулицю, усе ще очікуючи пояснень. Проте Зафар, як мені здається, пояснювати нічого не збирається. Тоді я починаю ще уважніше оглядати місцевість, в якій ми знаходимося.

– Я привіз тебе сюди, щоб вирішити твою проблему.

– Куди? Чорт, ти привіз мене до лісу? Що саме ми тут будемо вирішувати, Зафаре?

– Не до лісу. Тобто, майже, проте не зовсім. Недалеко є невелике селище, де ти будеш жити декілька днів. Потім ми зробимо тобі нові документи, візу, ти зможеш виїхати з країни і жити своїм життям. Або повертайся до свого чоловіка, його коханки і живіть усі разом.

Я спочатку не можу повірити власним вухам. А потім, коли переконуюсь, що він абсолютно серйозний, починаю сміятися.

– Ти дійсно вважаєш, що твій план спрацює?

– Ні. Саме тому є інший варіант. Про цей я розповів тобі, щоб ти хоча б трохи повірила в казку. На справі нам доведеться, скоріш за все, перейти до другого плану.

– Боюся запитати, що ще ти вигадав…

Чоловік усміхається, задумливо потираючи підборіддя.

– Нічого такого. Це була ідея іншої людини, якій також небайдужа твоя доля.

– Хто це? – з підозрою дивлюся на Зафара, який з явною цікавістю спостерігає за моєю реакцією.

– Тобі ще рано про це знати, Діано. Насправді я б одразу сказав тобі, проте він просив поки що тримати це в таємниці.

– Отже, ти вважаєш, що я повірю в цю нісенітницю, наче комусь, окрім Даміра, небайдужа моя подальша доля?

– Це твоя справа – вірити чи ні.

– Ти цілком маєш рацію – це моя справа! Тому розповідай про інший план, якщо не зміг вигадати щось більш реальне.

– Треба дізнатися, на кого працює Лілія, зробити тест ДНК і довести, що вона бреше.

Я стискаю руки в кулаки. Ми все ще знаходимося на вулиці, поруч з нами ліс. Починає темніти, проте зараз це все не має ніякого значення. Мене цікавить лише те, чому Зафар думає, що Лілія бреше.

– Я бачу це питання в твоїх чудових очах, Діано, – посміхається краєм губ, – ти хочеш дізнатися, чому я також вважаю цю дівку зрадницею. Вона не з великого кохання з Даміром, не гадаєш?

Він наче навмисно мене підколює, хоча знає, що мені і так не легко.

– Переходь вже до основного, – прошу поки ще спокійно. Проте його надмірна пиха починає бісити мене.

– Ліля занадто спокійна для тієї, хто хоче отримати чоловіка. Тобі так не здається? Пара скандалів та істерик, які вона вчинила, не рахуються. Це не схоже на дівчину, яка дійсно закохана і хоче, щоб її коханий розлучився.

– Звідки тобі знати, Зафар? Можливо вона чекає, бо вважає, що це найкраща тактика. Ми не знаємо, що у неї в голові.

– Ти просто не бачила моїх колишніх. Вони готові були битися за мене. Тому це не сліпе очікування, як ти думаєш.

– Не всі такі.

Зафар закочує очі, коли чує останню мою фразу. Мабуть, вважає мене занудою. Проте я дійсно в це не вірю. Повертається до машини, перевіряє телефон. Це займає декілька хвилин, протягом яких я мовчки спостерігаю за ним.

– Можемо повертатися, пройшло достатньо часу.

Спочатку я не розумію, про що він, але коли сідаю до машини і беру до рук свій телефон, помічаю десятки пропущених дзвінків і повідомлень від Даміра.

– То ти це навмисно зробив? Навмисно відвіз мене сюди, де не ловить звʼязок, щоб Дамір там сходив з розуму, коли зрозуміє, що я не вдома?

Зафар відвертається, проте я встигаю помітити тріумфальний блиск в його очах. І я розумію, що про мої власні інтереси тут ніхто не піклується. Усі ведуть свою гру.

Ми приїжджаємо не до нашої з Даміром квартири, а до заміського будинку. Я невдоволено дивлюся на Зафара, який майстерно ігнорує всі мої питання, роблячи вигляд, що дуже зайнятий тим, що дивиться на дорогу перед собою.

Я виходжу з машини, навіть не попрощавшись з чоловіком. Він одразу газує і розвертається. Машина їде з території за декілька секунд, залишаючи мене зовсім одну.

Глибоко вдихаю повітря перед тим, як почати йти до цього дому. Я вже знаю, кого там побачу… Моя чорна сукня, яку я ретельно підбирала для вечора, зіпсована. Через усі події настрій на нулі. Та і який може бути настрій, коли тебе ледве не вбили?

Як тільки но я підходжу і підіймаю руку, щоб постукати в двері, вони відчиняються. І на порозі мене зустрічає Ліля. В короткому халаті. Яка ж це все маячня…

– Ой, Діано, – театрально ахає, – не чекали тебе сьогодні, вибач…

Вона хоче ще щось сказати, як раптом масивна рука відсуває її в сторону.

Згодом переді мною зʼявляється і сам хазяїн дому. Дамір Усманов. Він же офіційно себе визнав сином свого батька…

– Де ти була? – гарчить, – ти хоч розумієш, з ким поїхала і кому довірилась? Зовсім мізків немає?

Гірка посмішка слугує йому за відповідь.

Його очі стають темнішими. Він злиться. Мʼязи на тілі чоловіка напружуються ще більше, коли він робить крок, щоб схопити мене за руку і закрити двері.

Він миттєво притискає мене до себе, не даючи ніякого шансу на відступ. Я намагаюся виставити перед собою руки, відштовхнути його, проте все марно. Я не зможу зрушити його з місця, поки він не захоче цього сам.

– Ти взагалі не розумієш, на яку небезпеку себе наражаєш?

Я хмурюся. В сенсі, яка ще небезпека? Це полювання на нього і його батька. Їхню сімʼю. Це і озвучую чоловікові.

– А ти вважаєш, що не входиш до нашої сімʼї, чи як, Діано?

Хороше запитання. Цікаво, яка ж буде відповідь.

– Вважаю, що вже ні. Ти зробив для цього все, Даміре.

Його обличчя змінюється, наче йому зараз настільки боляче це чути, що я б навіть повірила, якби не знала його справжнього.

– Ти лише моя. Моя дружина. Моя дівчина. Моя. Ніколи не смій більше сідати в машину чоловіка, який мені тим паче ще й не друг.

– Він твій брат! Брат! – не витримую, все ще відчуваючи його дихання на своїх губах, – невже це для тебе немає ніякого значення?