Глава 3

«Сьогодні ввечері Булата Усманова або його сина Даміра вб’ють. Вирішуй сама, кого рятувати: Короля чи Чорного Принца.»

Декілька секунд я просто не можу дихати. Наче хтось забрав кисень, а я залишилася зі своїми проблемами на самоті.

Знову і знову перечитую записку, яку підкинув мені якийсь офіціант, коли зачепив мене. Я не розумію, чому ця записка потрапила саме до мене? Яке відношення я маю до цієї сім’ї, адже вони ніколи не приймали мене як рідну? Нижня губа починає тремтіти від думки, що чоловіка, який, по суті, зрадив мені, можуть сьогодні вбити. Як би там не було, я ніколи не бажала смерті Даміру. Він не заслуговує на такий кінець, якою б людиною він не був.

Він має дізнатися про цю записку! Таке не можна приховувати, адже потім буде ще гірше. А якщо це написав якийсь конкурент Даміра чи Булата, який дійсно бажає їм смерті і це все не просто «невинні» погрози?

Зараз від мене залежить життя двох людей.

Заспокоївшись, я витираю сльози і виходжу з кабінки. Підходжу до умивальників, виправляю свій макіяж та дивлюся в дзеркало. Звідти на мене дивиться молода дівчина з гарними, проте сумними очима.

На виході із вбиральні мене вже чекає Дамір. Коли я збираюся пройти повз нього, чоловік мене зупиняє. Холодні очі сканують мене з голови до ніг, поки я намагаюся вирватися з його рук.

- Що з тобою, Діано? - він дивиться на мене з підозрою, а я раптом почуваю себе шпигункою. Наче це я працюю на ворога і зливаю всю інформацію…

- Усе добре, - посміхаючись, я непомітно відходжу від чоловіка на декілька кроків. Дихати стає набагато легше. Проте ненадовго.

- Тобі так неприємна думка бути моєю дружиною? - раптом ставить запитання, на яке в мене немає відповіді, бо я дійсно не розумію до кінця, що саме відчуваю.

Я ігнорую його, адже зараз є важливіші речі, аніж зʼясовувати, хто кого любить, а хто ні. Тому збираюся йти до залу, з наміром розповісти про все, що буде відбуватися, батькові Даміра - Булату. Я впевнена, що саме цей чоловік причетний більше, ніж хтось інший. І саме він має розбиратися з усім, що відбувається або буде відбуватися протягом зустрічі з пресою.

Проте Дамір не дає мені спокою, коли розуміє, що відповідати йому я не збираюсь. Він йде слідом за мною, але дуже дивується, коли бачить, що я йду до його батька. Та й сам Булат не в захваті, коли помічає мене поруч…

Я не встигаю дійти до чоловіка, як на вулиці раптом хтось починає голосно кричати. Настільки голосно, що я лякаюся. Це такий відчайдушний крик, який я не чула ніколи в своєму житті. Булат одразу ж підбігає до вікна. Декілька секунд в залі стоїть мертва тиша, поки хазяїн дому раптом не повертається до гостей обличчям:

- Усі лягайте! Швидко! - після його слів починає відбуватися хаос. Гучні постріли звучать один за одним. Я встигаю сховатися за великим шкіряним диваном до того, як куля пролітає в метрі від моєї голови.

Гості починають кричати і бігати. Преса ховається всюди: під столом, за стіною, у вбиральні або навіть на інших поверхах особняку.

Лише Даміра ніде не видно. Він наче зник. Коли я це розумію, починаю оглядати залу зі свого укриття. Проте чоловіка так і не знаходжу. Чорт! Що з ним могло статися?

Раптом хтось хапає мене за руку та веде до чорного виходу з дому. Спочатку я навіть не підіймаю голови та не дивлюся хто це, а просто йду за чоловіком, проте згодом, коли зустрічаюся своїм поглядом з його - впізнаю Зафара.

Він, узявши пістолет, веде мене до виходу з цього хаосу. На очах зʼявляються сльози, коли знову згадую Даміра. Я не переживу, якщо з ним щось станеться… Можливо якщо б я не витрачала дорогоцінні хвилини на сумніви, я б встигла сказати хоч комусь про цю дурну записку.

Зафар відпускає мене, щойно ми опиняємось на вулиці з іншої сторони дому. Цей вихід веде прямо до траси. Я зупиняюсь і знову дивлюсь на дім. І тільки потім розумію, що тут окрім нас нікого немає.

- Де всі? Де твій батько, де Дамір? Преса? Гості? - і наче почувши мої думки, з цього ж виходу зʼявляються Дамір з Булатом.

Чоловік одразу ж підходить до мене та обіймає, притискаючи до себе.

Проте потилицею я відчуваю погляд його брата, який не рухається з місця.

- Ти в нормі? Не постраждала? - Дамір оглядає мене з ніг до голови і тільки потім відпускає.

- Ні, не постраждала. Що це було? Хто це був? Кому потрібно чинити таке звірство?

Я відчуваю, що ступаю на дуже слизьку доріжку, проте я зобовʼязана знати. Від цього залежить і моє життя також.

Дамір відводить погляд, стискає руки в кулаки, мʼязи на його тілі напружуються, через що я роблю висновок, що чоловік не хоче розповідати мені деталі того, що сталося в цьому домі. Та чи готова я почути всю правду?

Раптом до Даміра підходить Булат, який весь цей час стояв осторонь. Він дає моєму чоловікові телефон, щоб той щось прочитав.

- Ліля повертається до нашого дому, - похмуро каже Дамір. Я здригаюся всім тілом. Це був жарт?… Бо якщо так, він не дуже смішний. Взагалі не смішний.

Я відходжу від чоловіка ще далі і він помічає різку зміну мого настрою. Знає, що його зраду я не забула!

- Діано, послухай… Поки існує така загроза, я не можу залишити її одну. Раптом ця дитина моя?

Ці слова вбивають мене більше за ту кулю, яка декілька хвилин тому літала над моєю головою. Я не можу в це повірити… Моя кохана людина зараз каже мені, що я буду жити разом з його коханкою в одному домі?

- Але ж ти казав, що впевнений у тому, що не твоя… - відчайдушно шепочу.

Він киває, проте продовжує мовчати і я розумію, що мій світ знову руйнується.

Навіщо Дамір так вчиняє з нами? Невже наш шлюб ніколи не мав для нього значення?

- Ходімо зі мною, Діано, відвезу тебе додому, - промовляє Зафар, повертаючись до мене. Я знаю, що він хоче підвезти мене не тому, що піклується, а тому, що я погодилась на нашу зустріч.

Проте Дамір розуміє це по-своєму.

- Я не зрозумів, чому це ти збираєшся підвозити мою дружину?

- Я думав, тобі треба забрати Лілію, - усміхається Зафар.

- Її забере моя охорона, - відрізає Дамір, - а тебе взагалі не має хвилювати, хто кого забирає. Що ти взагалі тут забув? Казав же, що не прийдеш на цей захід. Що змінилося?

Зафар відводить погляд, задумливо оглядаючи місцевість, а потім спокійно відповідає:

- Настрій зʼявився, - тисне плечима.

- А може це ти організував напад? Тобі було це вигідно, - мій чоловік починає наступати на свого брата, а той просто мовчки спостерігає.

- Дамір! - нарешті втручається Булат, звертаючись до сина, - не кажи дурні. Зафар ніколи б не вчинив так зі своєю сімʼєю, навіть якщо не живе з нами та не визнає нас за рідних.

Дамір починає голосно сміятися і я не можу зрозуміти, що саме смішного сказав його батько. Схоже, Булат і сам не розуміє, бо здивовано дивиться на сина.

- Ти занадто впевнений в ньому, батьку, - заспокоївшись, кидає у відповідь.

Я тим часом розвертаюся, збираючись вийти з цього пекла геть! Подалі від коханок і цих «переговорів», які ніколи не закінчуються. Коли Дамір нарешті схаменеться та прийме рідного брата? Адже батько в них один, якби там не було.

Мене наздоганяє чоловік. Вкотре хапає мене за лікоть та притискає до себе так, щоб між нами не залишилося ніякої відстані.

- Куди ти зібралася одна, Діано? - гнівно видихає Дамір прямо мені в обличчя.

- Подалі від тебе, - бʼю у відповідь, знаючи, як йому неприємно це чути.

- Я що тобі сказав? Не треба злити мене, Діано, - майже гарчить.

- А я тебе злити і не збиралася, - відповідаю йому в тон, - ти ж нікого не слухаєш, не чуєш і не бачиш, окрім себе! Саме тому нам нема про що говорити.

- Чому з тобою так складно?! - голосно питає, проте відпускає мій лікоть і відходить від мене на декілька кроків.

Я роблю теж саме.

- Зафар, - кличу чоловіка, який увесь цей час спостерігав за нашою суперечкою, - відвези мене, будь ласка, додому.

Він киває, у той час поки Дамір похмуро дивиться на брата.

Коли Зафар йде до мене, Дамір зупиняє його і щось шепоче на вухо. Зафар мовчи слухає і нічого не говорить.

А коли я сідаю до нього в машину, він повертається до мене всім корпусом і каже:

- Їдемо вирішувати твою проблему?