Глава 2.5

Я збираюся на зустріч з пресою дуже ретельно: укладаю волосся, підбираю довгу, проте чорного кольору сукню, яка облягає мою фігуру як друга шкіра. Я виглядаю гарно, як справжня дружина бізнесмена, невістка Усманових. Проте я б відмовилася від цього прізвища, якби мала таку можливість.  Але мені ніколи не давали право вибору.

Дамір так і не повернувся додому. Усю ніч я була сама в величезному будинку, проте він був пустий і холодний. Він дав мені можливість все обдумати, а я наївно вважала, що зможу без нього жити. Так, начебто його ніколи і не було в моєму житті. Проте як же я помилялася…

Я була залежною від нього. Не могла й уявити, що одного разу мені доведеться прокинутися в нашому ліжку без нього. Тобто, я була впевнена, що Дамір мене не покине. Але хто казав, що він не може виконувати обіцянку, яку дав моєму батькові колись, та піклуватися про мене на відстані? Адже це цілком реально.

Я ще раз дивлюся на себе в дзеркало та підводжу губи рожевим блиском. Це мій улюблений. Він не яскравий, проте мої губи начебто стають ще виразніше, хоча вони і так пухкі, що дуже подобалось Даміру.

Дамір подзвонив зранку та попередив, щоб я не викликала таксі, бо він хоче забрати мене сам. На моє запитання, де він ночував, у Лілії чи в готелі, чоловік промовчав. Для мене все стало ще очевиднішим.

Тому як тільки мій телефон починає дзвонити, я одразу ж відповідаю на виклик, бо чудово знаю, хто це. 

- Виходь, я біля дому, - чую сухий тон, - немає часу, ми і так уже запізнюємося, - на тому кінці чутно важкий вдих.

Я усміхаюсь. Так, Дамір дуже не любить запізнюватись і не терпить, коли це роблять інші.

Я хапаю сумочку і на підборах намагаюся швидко дійти до машини чоловіка. Проте виходить не дуже, адже чомусь підбори даються мені важче за будь що інше.

Коли я підходжу до машини і збираюся відкрити дверцята, щоб сісти в салон, Дамір виходить і допомагає мені. Справжній джентельмен. Його холодний погляд сканує мене з голови до ніг та жестом руки запрошує зайняти місце поруч з ним.

Лише коли я сідаю на пасажирське місце, чоловік обходить машину та сідає за кермо.

- Як пройшла ніч? Тобі було спокійніше спати, знаючи, що мене немає в домі?

Він наче знущається! Я на секунду закриваю очі, щоб знову не бути роздратованою, адже тоді ми вкотре посваримося.

Тому я, натягнувши посмішку на обличчя, повертаюся до нього всім корпусом та дивлюся на його різкий, чоловічий профіль.

- Так, уявляєш, я давно так добре не висипалася. Чомусь зранку почувала себе дуже погано, ледь відкривала очі… А сьогодні все було по іншому! Тиша, спокій… Без твоїх коханок, їх дітей та твоїх родичів я була в гарному настрої.

- Тоді мені доведеться зіпсувати цей настрій тобі, Діано…

- Ну хто б сумнівався, - бурчу собі під ніс, але чоловік все одно чує.

- І будь ласка, Діано, хоча б на годину заховай свій гострий язик, посміхайся людям і просто мовчи.

Він каже це так роздратовано, наче я маленька дитина, яка нічого не розуміє і буду влаштовувати сцени прямо перед пресою! Що за маячня…

Ми приїжджаємо в особняк Усманових десь через півгодини. Я вискакую з машини, наче мене ошпарили окропом. Не дивлячись на Даміра, майже пролітаю поруч з пресою, які чекають біля відкритих сьогодні воріт на честь такого свята, яке організовує хазяїн дому.

Дамір спішить за мною, тому як тільки но я заходжу в дім, він хапає мене за лікоть і притискає до найближчої стіни, де нас не видно, нахиляючись дуже близько.

- Чому ти так нервуєш? Це тебе ніяк не стосується, сніжинко. Зміниш прізвище, ну то й що?

- Нервую, бо боюся не втриматися і сказати про твою коханку, - кидаю йому в обличчя.

Його погляд змінюється після моїх слів.

- Ліля - не моя. Запамʼятай це нарешті.  Я тобі вже казав, зроблю тест ДНК, переконаюся в тому, що дитина від іншого і ми закриємо цю сторінку раз і назавжди.

Я усміхаюся, дивлячись у ці безсовісні очі. Невже так просто?

- Тобто ти вже впевнений, що дитина не твоя? Так?

- Так, Діано, - відповідає, потираючи підборіддя, - бо цього просто не могло бути. Я навіть не памʼятаю, як ми переспали. А тут дитина…

- А сам факт того, що ви спали разом, тебе, я бачу, не дуже то і хвилює? Проте я хочу тебе розчарувати, навіть якщо дитина і не твоя, ти все одно мені зрадив. І я хочу розлучення.

- Знов ти за своє, - раптом Дамір відштовхується від стіни та бʼє її своїм кулаком прямо поруч з моєю головою. І тоді я розумію, що розбудила його темну сторону.

- Тобі важко прийняти те, що я не хочу жити і ділити ліжко зі зрадником?

- Ні. Не це, Діано. Мені важко прийняти, що доводиться кожен день пояснювати одне й те саме. Ніякого розлучення не буде. Забудь!

- Ти гадав, що після того, як ти розкажеш мені казочку про обіцянки, я попливу і буду поруч з тобою до кінця життя, заглядати тобі в очі і виконувати кожну твою забаганку?

Дамір відходить від мене на більш менш велику відстань, тяжко вдихає і видихає повітря, а згодом каже:

- Тому я і не хотів тобі нічого розповідати. Бо ти все одно не зрозуміла.

- Так, вибач, проте таку маячню я розуміти не хочу…

- Тоді повертаємося до самого початку: просто посміхайся та мовчи. Вдавай, що ти все ще моя.

У мене перехоплює дихання від цієї фрази, особливо коли без рожевих окулярів я можу роздивитися справжнього Даміра Усманова: в діловому чорному костюмі, ідеально білій сорочці та з хижим поглядом.

Коли ми виходимо до інших людей, я помічаю брата Даміра - Зафара, який покликав мене сьогодні ввечері до готелю. Ми зустрічаємося поглядами, коли він проходить повз. Дамір навіть не звертає уваги на чоловіка, проте це роблю я. Зафар мовчки дивиться на наші сплетені руки, а згодом прямо мені у вічі.

Мені хочеться негайно вирвати руку з захвату Даміра. Проте я розумію, що він не дозволить. Тільки не тут і не зараз.

Ми підходимо все ближче до мого свекра та свекрухи, які стоять у центрі уваги.

Здавалося б, на нашому шляху нікого немає, проте коли ми проходимо повз офіціанта, він раптом мене штовхає. Дамір не встигає зреагувати, а той самий офіціант хапає мене за руку і тримає так, щоб я не впала. Я дякую йому, помічаючи, що він швидко йде з заходу. А потім бачу, що в моїй руці зʼявилася незрозуміла записка…