Глава 2.4

Дякую вам за те, що підтримували цю історію та чекали продовження Даміра і Діани. Я обіцяю вам щасливий кінець, проте він буде не так швидко, як хочеться. Я хочу прийти до нього поступово та логічно завершити книгу, а для цього нам треба трошки почекати, поки з'ясується вся правда) Я повертаюся до вас, невдовзі розпишу графік, коли буде виходити продовження! Наразі глави будуть кожен день, але не дуже великі, або через день, проте побільше) Дякую всім за розуміння, тепер я нарешті можу повернутися до своєї улюбленої справи!) Чекаю вашої підтримки, а саме зірочки та коментарі, щоб знати, що ця історія двох поранених сердець вам подобається!)))

***

- Я зроблю тест ДНК. Але розлучення не дам в будь-якому випадку. Ти залишишся моєю дружиною, Діано. Я обіцяв твоєму батькові... 

- Що ти мав на увазі, коли казав про обіцянку моєму батькові щодо нашого одруження? Як ти взагалі міг йому щось обіцяти, якщо він зник ще задовго до нашого знайомства?

Я питаю це в Даміра, коли ми вже заходимо до «нашого» дому. Який, як мені здається, ніколи і не був таким. Ми жили окремо. Наче разом, проте подумки завжди окремо, адже мій чоловік будував міцну, непохитну стіну між нами впродовж багатьох років.

Усю дорогу додому ми мовчали. Після повідомлення Лілі, де вона погрожувала тим, що піде на аборт, якщо Дамір не візьме слухавку, чоловік наче став сам не свій. Дамір, який невдовзі визнає себе Усмановим офіційно, наче озвірілий зупинив машину та вилетів прямо на дорогу. Я могла лише мовчки спостерігати. Якщо раніше я б намагалася його заспокоїти та знайти причину такої поведінки, то цього разу я нічого не зробила. Серце розривалося, коли я дивилася, як він згинається від болі та крику. Він кричав багато чого. Що вже досить його мучити, що він втомився від всіх обіцянок, які колись давав, що хоче жити без кайданів. Він не плакав, ні. Проте його крик казав сам за себе.

Через декілька хвилин, які, як мені здавалося, тривали цілу вічність, Дамір повернувся до машини і мовчки сів за кермо. Ми продовжили нашу дорогу, проте в голові були вже зовсім інші думки…

Після мого запитання чоловік зупиняється. Я закриваю двері, вдихаючи повною мірою, адже більше не відчуваю тут присутності чужої людини. Зрадниці, яка наче змія пролізла в нашу сімʼю. Але чи була ця сімʼя, за яку я так борюся? Чи варто це того, що я зараз переживаю?

Дамір повільно обертається до мене, скануючи своїм холодним, як і в батька, поглядом з ніг до голови. Я не можу зрозуміти, про що він зараз думає. Наче подумки вирішує, чи варто мені розповідати те, що сказав випадково.

- Ти думаєш, що через ту сцену на дорозі я не буду ставити тобі питання? Ти дійсно так вважаєш? - я усміхаюся, коли розумію причину його мовчання.

Усманов не поспішає мені відповідати, проходить до залу, де сідає на великий шкіряний диван, який ми колись купували разом.

- Я думав, що і так усе зрозуміло. Я дав обіцянку твоєму батькові. Коли це було? Незадовго до того, як він зник. Тоді тобі було сімнадцять, здається.

Я сідаю поруч. Руки опускаються вздовж тіла, виснуть, наче я нежива. Божевілля. Виходить, Дамір звідкись знав мого батька? Я думала, що першою побачила його, а виходить, що це він…

- Невже ти мене настільки не любиш? Це і є ненависть? - питаю пошепки. Проте цей шепіт у стінах великого дому звучить майже як крик.

Він підіймає свої гарні очі на мене. Я любила тонути в його погляді. Любила відчувати його погляд на собі, любила, коли він дивився на мене і я бачила, що він пишається мною. Бо сирота, яка втратила всіх, нарешті почала жити.

Той, хто подарував мені нове життя, поступово його забирає. Ціна за таке життя виявилася занадто високою.

- Діано, не вигадуй, - він відвертається, хмуриться, коли чує мої слова. Тобі неприємно, коханий?…

Мені також. Душа розривається від болі, серце вже давно в уламках. Довіра? Що це взагалі за слово? Чи існує воно в наших з Даміром стосунках? Чи існувало взагалі колись? Я вже не впевнена.

- Чому ти не забрав мене раніше, якщо обіцяв моєму батькові щось? Чому ти дозволив трапитися всім тим подіям, які сталися ще до аукціону? Та й той самий аукціон… Ти чекав більше року, щоб врятувати мене? Ти серйозно?

Він голосно видихає, наче дуже втомився від моїх питань. Я починаю злитися, нігті дряпають шкіру рук, адже я дуже нервую.

- Діано, я не можу зараз дати тобі відповідь, бо…

- Бо що?! - я перебиваю його, не даю договорити, - я не можу більше! Я не можу дихати в цьому домі! Усе брехня! Усе тут, кожний куточок цього дому - брехня! Ти брехав мені! Ти - брехун! Я тебе ненавиджу!

Я швидко підіймаюсь з дивану, хапаючись за власну шию. Мені наче перекрили кисень. Я задихаюся. Бачу столик зі скла, який ми також купували разом… Підходжу до нього, беручи важку вазу та розбиваю. Гуркіт роздається на весь дім. Дамір підскакує в ту ж секунду, а я запускаю іншу вазу в своє улюблене колись дзеркало. Дорого? Мені байдуже.

Коли збираюся ще щось розтрощити, чоловік зупиняє мене, хапаючи за руки. Я вириваюсь, але він сильніший за мене. Я висну на ньому, виснажена від цього емоційного сплеску.

Сльози капають на ідеальний, білий килим. Я не можу їх зупинити. Дамір повертає мене до себе обличчям, ніжно проводить по моїй щоці, стираючи ці сльози.

- Ну все, досить, Діано…

- Усе брехня… - шепочу незрозуміло кому і навіщо…

- Я тебе не відпущу, тепер ти хоча б знаєш чому…

- Так, - гірко посміхаюсь, - знаю. Це через обіцянку. Не тому, що кохаєш… А тому, що батько попросив! Який зник! Який покинув мене! Як і мати, як і брат… Зрадники! - не знаю, звідки в мене зʼявляються сили, але я відштовхую Даміра. А можливо тому, що він сам мене відпускає.

Я опускаюсь прямо на цей білосніжний килим. Я брудна через купу притулків і борделів, тому Дамір не хоче мати зі мною нічого спільного? Чи я просто нещасна? Кохана людина мене зрадила… Коханка вагітна… Батько мого чоловіка мріє мене позбутися, а я залишилась знову одна.

- Я розумію, що ти вважаєш, що тебе всі зрадили і ти одна проти всього світу, Діано, проте…

- Проте?

- Проте це не так. Я завжди був і буду поруч. Навіть якщо ти цього не бачиш… Я поруч.

- Пішов геть.

Дивуюся своїм словам. Раніше я б ніколи не сказала таких слів своєму чоловікові, адже я насамперед поважаю його. Усманови не вибачають таких слів навіть жінкам. Проте Дамір стискує зуби і мовчить. Він розуміє, що заслуговує від мене це почути.

- Я пробачу тобі ці слова, бо ти зараз в гніві і дуже засмучена. Проте надалі так відбуватися не буде. Завтра ти маєш вийти зі мною до преси і стояти поруч, коли я скажу, що я Усманов. Якщо ж ти не прийдеш…

- Що тоді буде?

- Краще не питай того, на що ти не хочеш знати відповідь, Діано. Бо тобі ця відповідь дуже не сподобається.

Дамір йде з дому, а я все ще сиджу на тому ж килимі. Мені здається, що його колір не білий, а вже зовсім інший.

Коли я майже засинаю на підлозі, раптом чую звук, який завжди лунає, коли на мій телефон приходить нове повідомлення. Зібравши себе до купи, я підіймаюся на ноги. Коли роблю декілька вдихів і видихів, стає трохи легше. Давно в мене не було таких істерик…

Дамір так і не повернувся, тому я роблю висновок, що він знову проміняв мене на свою коханку - Лілію. Вона, певно, потребує його підтримки більше, ніж я. Адже вона носить його дитину, а я так… Батько попросив попіклуватися.

Беру в руки свою сумочку та дістаю звідти свій телефон, який також подарував Дамір. Бісить! Усе він робив. А я що можу без нього? Він правий - нічого.

Коли вмикаю його, щоб прочитати повідомлення, то спочатку не вірю своїм очам. На екрані висвічується незнайомий номер.

«Якщо дійсно хочеш піти від Даміра - приходь в готель **** завтра ввечері. Зафар»

Навіщо йому допомагати мені? Це ж дуже важкий шлях, а ще означає, що гарні відносини з Даміром ніколи не відновляться.

Це і питаю в чоловіка.

«Мені плювати на Даміра, на Булата і всю цю сімейку. Якби міг, давно знищив усіх. Але поки не можу… Можеш не показувати це Даміру, він і так знає, як я ставлюся до них. І не зміню свого ставлення ніколи, не після того, що вони зробили з моєю матірʼю.»

Я вже нічого не розумію. Що сталося з матірʼю Зафара та чому він так реагує? Невже я справді не знаю цю сімʼю і вони приховують щось від усіх?

Відкладаю телефон, бо розумію, що не відповім чоловікові. Я не знаю, чи прийду завтра в той готель, адже не знаю, що мені робити без Даміра… Якщо дивитися на речі реально, то я нічого не вмію, але й залишатися з ним я також не планую, хай він і зробить тест ДНК, все одно він зрадник, навіть якщо нічого не обіцяв мені!

Я не здогадуюся, що це тільки початок… І завтра моя страшна казка тільки почне свій відлік.